Розгром Полтави: спогади / The Defeat of Poltava: Memories

ДМИТРО СОЛОВЕЙ РОЗГРОМ ПОЛТАВИ Д М И Т Р О С О Л О В Е Й РОЗГРОМ ПОЛТАВИ СПОГАДИ З ЧАСІВ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1914-1921 Видання друге, доповнене Полтава Видавництво «Криниця» 1994 Університет українознавства м. Полтава Видання дрзте, доповнене Книга «Розгром Полтави» видання спілки Тризз'б (Вінніпег, Канада, 1974 рік) вперше пере­ видана на Україні за участю й на кошти малого науково-виробничого підприємства «Засвіт» (м. Полтава), Промислової кооперації «Полтавщина», Товариства «Полтава» (м. Мельбурн, Австралія), Галини Корінь би. Мельбз'рн, Австралія), Оксани Соловей (м. Сейн Пол, США), Володимира Вазилевського (м. Нью-Йорк, США), Григорія Пронеика (м. Торонто, Канада), Галини і Петра Данилюків (м. Вінніпег, Канада). Стиль мови автора збережено Відповідальна за підготовку видаїшя Кошова Віра Михайлівна Художник обкладинки Дерябіп Володимир Іванович Бібліотечка журналу «Криниця» Полтава. Друкарня видавництва «Криниця». >0 646. Д м и тро Ф ед о р ови ч Соловей (Ф ото 1953 р.) ВІД АВТОРА Піднімаючи з дна пам'яти спогади про далеке минуле, я пересвідчився, що там збе­ реглися тільки фрагменти колишніх подій. А до того й фрагменти ці вже втратили почат­ кову свіжість, примеркли й стерлися від до­ тику байдуж о-жорстокого часу. Ніякого архіву переді мною не було: все розгублене й знищене. Тому я був змушений кликати на поміч пам'ять Дружини і давніх приятелів: Володимира Сергійовича Дубова та Івана Олексієвича Марченка. Доводилося зверта­ тися і до людей, яких я особисто не знав. Усім їм за їхню допомогу висловлюю тут щи­ ру подяку. Особливо ж Володимирові Дубо­ ву, що витратив чимало часу й зусиль, щоб відновити призабуте. Сподіваюся, що ці спогади бодай трохи допоможуть майбутньому історикові уявити собі картину українського відродження, а разом з тим і хресного шляху, що ним прохо­ див наш народ у добу визвольних змагань за часів Першої світової війни й революції 1917 року. Ганновер, 1947 Д.Ф. С О Л О В Е Й (Автобіографія) Моє ім'я — Дмитро, а по батькові — Федорович. Народився я 23 жовтня (за ст. ст.) 1888, в містечку Срібному на Полтавщині в селянській сім’ї. ІІісля гімназії вчився на іст.-філологічному фа­ культеті Харківського університету до 1914 р., коли мене було заарештовано за участь у підготовці протестаційної демонстрації під час 100-літнього ювілею Шевченка і вислано разом з Олексою Н. Синявським до Полтави. 1918— 1923 рр. Працював інструктором у справах культурноосвітніх при Полтавській Спілці Споживчих Товариств. 1923—1925 рр. Завідував відділом економічної статистики Ста­ тистичного Бюра Полтавського Губвиконкому (під керівництвом Гр. Ротмістрова). 1925—1933 рр. Завідував підвідділом статистики спеціяльних галузів торгівлі центрального Статистичного Управління України. (За цей час підготував і видав низку статистично-економічних робіт). 1933—1936 рр. Завідував підвідділом, а потім відділом статисти­ ки Української Промислової Кооперації. Поруч з цим: 1922—1925 рр. Викладав економічну географію України в Пол­ тавському Кооперативному Технікумі Завдавав навчальною час­ тиною шестимісячних кооперативних інструкторських курсів. 1926—1929 рр. Був аспірантом науково-дослідної катедри: історії української культури, що нею керував академік Дмитро Багалій. 1929— 1934 рр. Був, після захисту промоції, науковим співробітником Науково-Дослідного Інституту Історії Української Культури імени академіка Дмитра Багалія (аж до ліквідації Інституту в 1934 році). Протягом праці при катедрі, а потім в Інституті написав і видрукував низку праць з економіки й історії України. 1936—1941 рр. Викладав у середній школі українську мову й літературу. 1942—1943 рр. Був директором школи. 1943—1944 рр. Працював у Ревізійному Союзі Українських Коо­ перативів у Львові та викладав теорію й історію української коопе­ рації в українській торговельній школі. Крім того, увесь час (з шкільної лави) брав участь у громадсь­ кому й культурно-просгітньому українському житті, а зокрема: 1. Деякий час був редактором «Полтавського Кооператора» (1918—1920), а також одним з ініціяторів і редактором кооператив­ ного журналу для молоді «Молода Громада» в Полтаві (1922). 2. Вул ініціатором і одним із організаторів, а потім головою Української Спілки Працюючих в Кооперативних Установах (19181920) в Полтаві. 3. Бзгв ініціятором і одним із організаторів у Полтаві року 1919 Просвітнього Союзу «Українська Культура» (Цей Союз більшовики розгромили 1920 року). 4. Був членом Полтавського Наукового Товариства в 1919-1925 рр., а в І922—1925 рр. керував термінологічною секцією цього това­ риства; ця секція опрацьовувала економічну термінологію. 5. Протягом трьох років (1927—1929) був членом президії Ук­ раїнського Краєзнавчого Комітету в Харкові і співробітником його органу «Краєзнавство». ( 93^ уленом ярезндії Секції Наукових Робітників у Харкові 7. Був ініціятором і одним з організаторів, а потім вченим секретарем Харківського Наукового Товариства в 1942 р. (Німці швидко Товариство це ліквідували). 8. Був членом президії Харківської «Просвіти». 9. У таборі ДП в Німеччині увесь час беру участь в громадській роботі, читаю лекції й доповіді для таборян. поки не було ніяких книжок (1945 р.) — організував ротаторне видавництво «Шляхи на Україну», яке видало півтора десятки різних потрібних, переважно для школи, книжечок. З розвитком друкарської справи цю роботу зупинив. Систематично (цього року вдруге) викладаю на курсах садівничок. З 1946 р. член управи Крайового СХС. В даний момент виконую обов'язки мужа довір'я Фонду Допомога Українців Кана­ ди. Член ОПДЛ. 10. За час перебування в таборі опрацював такі більші роботи: а) «Календар найважливіших українських національних подій». Його зараз друкує Осередок укр. культури й освіти у Вінніпезі. б) «Розгром Полтави». Фрагменти спогадів з часів визвольних змагань українського народу: 1914—1920 рр. Стор. 100. Зберігається в Музеї у Вінніпезі. в) «визвольні змагання українського народу в 1917 р. в освітленні тогочасної преси" (Археографічний збірник, має 619 чи­ сел, ст. 400. Зберігається в Музеї у Вінніпезі). г) «Голгота України, ч. 1. Дикий політичний терор ВКП(б) на Україні між двома світовими війнами». Стор. 120. Переслав редак­ торові «Свободи» панові Л. Мишузі. Ґ ЧАСТИНА І СТУДЕНТИ у 1. ЯК Я ОПИНИВСЯ В ПОЛТАВІ Розгром Полтави, найсильнішого молодого українського ор­ ганізаційного центру Лівобережжя, почався восени року 1920... Але перед тим, як розповісти про сам розгром, я зупинюся на його передісторії та з’ясую деякі допоміжні моменти. Хоч я наро­ дився на Полтавщині, де з діда-прадіда ж ив мій рід, проте до Полтави потрапив лише на 26-му році ж и ття Був я тоді студентом, що, прослухавши курс Харківського університету, готувався до державних іспитів. Приїзд мій до Полтави відбувся в незвичайний спосіб: мене пригнали по етапу під конвоєм як арештанта. Вислали туди на два роки під нагляд поліції... Першим моїм житлом у Полтаві була стара в'язниця на Кобиляцькій вулиці, де починалися Кобіщани, один з відомих кутків Полтави. І було це в кінці травня, чи на початку червня, року 1914. Н а сл ід ок чого ж сталася ця важлива в моєму Житті подія? 2. ХВИЛЮВАННЯ НА МЕДИЧНОМУ ФАКУЛЬТЕТІ Початок 1914 року в Харкові позначився сильним револю­ ційним нуртуванням серед студентства. Безпосередньою причиною було призначення на одну з катедр медичного факультету якогось прибулого доцента-чорносотенця. Причому призначення відбулося в спосіб, що порушував звичаї і конституцію університету. Це й дало поштовх виявленню незадоволення, причин для якого було багато. Завдяки тому, що корпуси медичного факультету були розта­ шовані далеко від головного корпусу університету — аж на краю міста, в нагірній частині коло парку,— хвилювання в значній мірі льокалізувалися. Проте струси од вибухів на медичному давали себе відчути і в головному корпусі, де містилися авдиторії інших факультетів: історйко-філологічного, фізико-математичного, юри­ дичного та частково природничого. 8 Ні, в Харківському університеті не було спокою... Там кле­ котіло, наче в казані. Не було спокою і в самому місті. Недарма час-від-часу на вулицях з’являлися ескадрони козаків і чеченців з лісом списів над головами. Дикий вигляд вершників, що мали в Росії гірку славу «усмирителів», їхні нагаї, від удару яких тріскалася одежа й шкіра, зловісний блиск гострих наконечників довгих списів — все це мало остерегти сміливців од необачних виступів та прилюдного вияву невдоволення з існуючого режиму. 3. ЗАБОРОНА СВЯТКУВАТИ ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ЮВІЛЕЙ Нова обставина ще дужче посилила студентське хвилювання. В лютому стало відомо, що російські урядові чиновники заборонили громадське святкування столітнього ювілею з дня народження Шевченка. Щоправда, це не справило особливого враження на масу зде­ націоналізованого студентства Харківського університету, але на -«ас, студентів-українців, що давно усвідомили свою національну приналежність і гостро відчували кривди, заподіювані російським царатом українському народові, звістка вплинула сильно. Вона болюче вразила нашу національну й людську гідність. Свідомі студенти-українці, об’єднані в Харківській Українській Студентській Громаді,— а таких було, може, сотня чи більше,— зразу ж відгукнулися на заборону. Хвиля гострого незадоволення з російського політичного режиму вже з нової причини покотилася в студентську масу через нові провідники, що ними були члени ХУСГ... Не пригадую, хто саме піддав думку влаштувати масову проти­ урядову демонстрацію в день народження Шевченка, але я був одним з активних прибічників цієї громадської акції. В той час, як основна маса членів ХУСГ захоплювалася питан­ нями виключно культурно-національними, стоячи осторонь від пи­ тань соціяльно-політичних, я і невелика група моїх ближчих това­ ришів стояли на тій позиції, що здобути можливості для вільного культурно-національного розвитку нашого народу можна лише при цілковитій зміні політичного режиму в Росії. Добитися ж цієї зміни можна тільки шляхом революційним, залучивши до боротьби 9 Ф ото на студентськом у к ви тк у 1913 р. основну масу народу — мільйони селянства. Але селянство н а 80% неписьменне, у величезній більшості ж иве злиденно. Значить, зво­ рухнути його, штовхнути на боротьбу можна не т а к гаслами націо­ нального, я к соціяльного звільнення. Звідси наш а зацікавленість політичними т а соціяльними проблемами, захоплення творами М. Драгоманова, книж ками Кропоткіна («Записки революціонера»), Степняка-Кравчинського («Революційна Росія»), Т у н а («Історія ре­ волюційного руху в Росії»), Туган-Барановського тощо. Наша невеличка групка, що відбувала свої збори, читання, дискусії, не була жодною партійною організацією. Вона ні від кого 10 Ф ото 1918 р. не залеж ал а її мала характер самоосвітнії"!, удосконалювалышй. Мм старалися самотуж ки розібратися в питаннях соціяльного й політичного устрою. Н іхто зі старших надопомоіу нам не приходив, та й прийти не міг, бо в Х аркові не існувало таки х українських громадських чи політичних організацій ні легальних, ні нелегаль­ них (російських було досить!), я кі цікавилися б тими ж проблема­ ми, що ними цікавилися ми, і які, разом з тим, були б достатньо сильні й пов’язані живим корінням з українським грунтом. Єдиною діючою українською організацією була ХУСГ, але х а ­ рактер ЇЇ був не тільки безпартійний, а й аполітичний, культур11 ницько-просвітній. Це нас не вдовольняло і штовхнуло у бік ство­ рення своєї тіснішої групки в межах ХУСГ, до якої входили, крім мене, такі особи: Володимир Глуходід (згорів від туберкульози, що загострилася 1916 р. під час перебування у в'язниці, а згодом на засланні), Яким Б., Павло С., курсистки — Леся Вензель, Маруся Соболь, гімназисти — Андрій Заливчий (загинув наприкінці 1918 р. на Чернігівщині), Микола Петренко, лебединські вчителі — Грицько Пусто(ґ)вар (у 1920 р. вийшов на еміграцію) і Микола Запоро­ жець та інші, менш активні члени. Отож, коли виникла думка про організацію протиурядової демонстрації, то, з одного боку, я і мої найближчі товариші, які були в той час у Харкові, не могли лишитися осторонь, а з другого — до нас, як до «політиків, досвідчених у таких справах», звернули­ ся очі багатьох членів ХУСГ, що ближче знали наші настрої та зацікавлення. Якось так вийшло, що в центрі керівної групи, яка мала прове­ сти організацію демонстрації, опинився я й Олекса Синявський, пізніше — професор-мовознавець, що загинув десь під час «єжов­ щини» 1937—39 рр., в катівнях НКВД, чи на засланні На нас двох і лягла вся вага підготовки демонстрації. 4. МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ПЕРЕГОВОРИ Відчуваючи слабість власних сил Громади, якій тяжко було б викликати масу зденаціоналізованого або іншонаціонального сту­ дентства університету на імпозантну протиурядову демонстрацію з приводу заборони святкувати столітній Шевченківський ювілей, я висунув думку про потребу ввійти в контакт з іншими студентсь­ кими організаціями і в першу чергу з національними організаціями, бо в університеті було чимало вірменів, грузинів, жидів, татар тощо. Встановлювати контакт довелося мені. Я встиг зустрітися і переговорити з представниками лише трьох організацій. Мої переговори з студентом-жидом Шифріним, що розмовляв від імени російської соціял-демократичної організації, не дали наслідків. Він нам — як я це зрозумів — не співчував, ставлячися від’ємно до піднесення й активізації національного питання. Отже, чекати допомоги в проведенні нашого задуму з цього боку не доводилося. Кращі наслідки дали переговори з представниками жидівської національної організації. Точну назву організації я забув, як забув 12 і прізвище тих студентів, що з ними мав справу. Сконтактувався я з ними через Вол. Глуходіда. Представники тієї організації визнали рацію спільного виступу проти урядової заборони святкувати ювілей. Цей-бо виступ мав бути взагалі протестом проти гнобитель­ ської національної політики російського уряду. З ними мені поща­ стило потім погодити й зміст відозви до студентства, що її я склав, і вони дали згоду вписати назву їхньої організації під відозвою та пообіцяли організовано взяти участь у проведенні демонстрації на вулицях Харкова. Мав я побачення і з грузинами. Вони живо відгукнулися на пропозицію влаштувати спільну політичну демонстрацію — протест проти гнобительської національної політики уряду. Обіцяли, що вийдуть на демонстрацію з кинджалами і при першій же нагоді пустять їх у дію... Мене неприємно вразила ця дитяча задирикуватість і я, як умів, почав доводити їм, що демонстрацію треба провести без зброї, бо коли б хтось пустив у хід кинджал, то це лише спровокує поліцію на погром. Наше ж завдання — своєю демонстрацією звернути увагу громадянства Росії та інших держав -н а ненормальні явища та примусити задуматись над ними. Довго ми балакали, сперечалися і врешті умовилися ще раз зустрінутися, щоб остаточно все погодити, зокрема текст відозви. Але.» в призна­ чений час на умовлене місце вони не прийшли... 5. ГОТУЄМОСЯ ВИПУСТИТИ ПРОКЛЯМАЩ Ю А час ішов, день, визначений для демонстрації, наближався... Треба було підготовляти вже друк проклямації, яка мала по­ яснити студентському загалу причину й мету демонстрації та спонукнути його вийти на вулицю. І знову — справа друку проклямації впала на мене й на Синявського. Я мав подбати про гектограф, бо трохи знав, як він працює, а Олекса — про приміщення. Отож треба було зробити гектограф. Це вимагало значної кількости гліцерину та желятини, а також відповідного шматка м’якої бляхи на форму. І, нарешті, потрібне було гектографічне чорнило, щоб писати текст. Місцем наших зустрічей та домовлень була «Столовая для недостаточных студентов Общества Трудящихся Женщин города Харькова» на Рибній вулиці* Там завжди під час обідів був тиск *Піеля революції перейменовано на Кооперативну. 13 студентів. Мені, трохи обізнаному з революційною літературою та обстави н ам и н елегальної р об оти , к и д а л и ся у вічі неконспіративність поводження активної групи Громади, голосні роз­ мови тощо. Все це могло привести до передчасного краху наших намірів. Я попереджав про це, але з мене сміялися. Дехто, мабуть, думав, що я просто страхополох. Сам я пробував вжити бодай деяких заходів обережности. Тому не ходив по крамницях скуповувати гліцерин, желятину й гектографічне чорнило, щоб не звернути на себе увагу досвідченого агента, а доручив зробити це товаришам. Зібрав і переніс до безпеч­ них місць скою нелегальну літературу тощо. Одним словом — трохи підготувався до обшуку. 6. СЕКСОТ КРОКУЄ ЗА СПИНОЮ Ось, уже все купили, принесли мені, і ми з Олексою Синявським увечорі маємо йти десь на Журавлівку. Прийшли. У приміщенні студентів-технологів, членів ХУСГ, яких я до того не знав і прізвищ тепер не згадаю, було вже чималомолоді. В той час, як в одній кімнаті ми варили на спиртівці гектограф, писали відозву й друкували її, у другій — як видно, для того, щоб «очі одводити»,— співали українських пісень. Зібралися, мовляв, повеселитися... А робота посувалася туго... Рецепт пропорції складових частин гектографа виявився невдалий, отож — довго морочились і мало зробили: надрукували щось із півсотні проклямацій. Олекса їх забрав, щоб роздати кому треба. Було, мабуть, близько 11-ої години, коли я, загорнути гекто­ граф у папір та сховавши чорнило до кишені, вийшов і попрямував додому. А жив я за кілька кілометрів, на початку Нетечинської, коло Михайлівської церкви. На вулицях було майже порожньо. Освітлення кепське. Я йшов швидко, щоб не змерзнути, бо мав на собі лише теплий піджак, і спочатку нічого не завважив. Але ось на Скобелівській площі, де було зовсім порожньо, я відчув, що за мною хтось невідступно крокує. Не озираючись, я став перевіряти, різко міняючи напрямок руху. Тупіт не вгавав... Хтось, боячись загубити мене в темряві, йшов, як кажуть, по п’ятах... Я вже доходив додому. Мені не хотілося показувати сексотові, де я живу. Але що робити?! Мене охопило хвилювання. Серце 14 прискорено билося... Спробувати водити його по місті; щоб якось зручним маневром одчепитись, безнадійна справа: на вулицях стало зовсім порожньо, і аґент, зрозумівши мої маневри, зможе при першій ж е нагоді заарештувати мене з гектографом та з текстом проклямації на ньому... І я рішуче попрямував до будинку ч. 11 на Нетечинській, де наймав кімнату. Ще раз на перехресті вулиць зробив раптову зміну напряму руху і остаточно впевнився, що небажаний «хвіст» за мною таки дійсно тягнеться. Увійшовши в двір, я зачинив за собою хвіртку. «Хвіст» залишився на вулиці... Сховавши гектограф, ліг спати. — Що буде, те й буде! Адже я це передбачав. Стомлений, швидко заснув. Коли прокинувся, сонце вже зійшло. — Ага! З трусом не прийшли. Значить, сексот не знав, що я ніс із собою. 7. ГРІЗНИЙ ДЗВОНИК СЕРЕД НОЧІ Я ще раз переглянув свої речі, одібрав небезпечне, чі, вживши заходів обережности, переніс ці рештки до товаришів, що не брали активної участи в підготовці демонстрації протесту. Потім пішов до бібліотеки Короленка, переглянув новіші ен­ циклопедії і відшукав інший рецепт для гектографа. Попередній, який я виписав з книжки «Мученики науки» Тісандьє, не виправдав себе. Під час обіду в їдальні зустрівся, як звичайно, з Олексою С. та з іншими товаришами й дізнався, що ніч пройшла спокійно. — Ну,— думаю— значить поліція ще нічого докладно не знає і своїми запобіжними обшуками та арештами не встигне перешкоди­ ти провести наш задум у діло. Ввечорі ми пішли з Олексою С. до заміжньої сестри одної з наших курсисток — Наталі ІІІаде, щоб надрукувати в її приміщенні побільше листків проклямації, бо вже завтра мала відбутися де­ монстрація. Будинок, до якого ми йшли, був близько річки Харків між Горбатим мостом, що вів на Чорноглазівську вулицю, та другим мостом, що вів на Старомосковську. Великий, либонь, п'ятиповерхо­ вий. Жили в ньому, як видно, заможні люди, бо сходи були вкриті 15 «доріжкою» і зустрів нас при вході швайцар, який запропонував нам залишити у нього калоші. Поскидавши калоші, ми мовчки пішли нагору. Я був тут впер­ ше, а Олекса С. мабуть раніше вже був колись, або ж йому добре розказали куди йти, бо, не питаючи швайцара,— а це в нашому становищі було дуже добре — ми пішли вгору й зупинилися на передостанньому поверсі перед дверима, прикрашеними великою мідяною табличкою з прізвищем господаря. Подзвонили. Разом з покоївкою нас зустріла Наталя ПІ. з сестрою, господинею приміщення. Поки ми роздягалися, вони за­ брали в нас те, що ми з собою принесли для роботи. Потім повели нас до вітальні. Мене вразило незвичайне для мене багате убранст­ во кімнати. Чоловік сестри Наталі Ш. був визначним промисловцем, чи купцем. Познайомилися з господарем. Почалася звичайна іуртова роз­ мова про те, про се... Я вже став було нервуватися, бо час ішов, а я не бачив можливости для виконання нашого завдання і взагалі не розумів, як це ми тут робитимемо. Аж ось господар попрощався й пішов спати. Нас перевели негайно до просторого кабінету, вимкнули в квартирі зайве електричне світло і сказали, що можемо безпечно розпочинати наше діло. І ми з Олексою не загаялися. Швидко почали робити все, що треба. Друк цього разу йшов добра Наталя Шаде і її сестра-господиня були спостерігачами і раділи, мов діти, нашим успіхам. Було вже за північ, коли ми кінчали. І раптом, наче грім ударив — голосний дражливий дзвінок у передпокої... 8. НАС ШУКАЮТЬ Усі ми, не промовивши одне до одного й слова, зрозуміли значення дзвінка. Вимкнули в кімнаті електрику. Нервове напру­ ження опанувало нами до крайньої межі. Очевидно, у всіх промай­ нула та сама думка: — Поліція!... Що робити??. У передпокої нервово дзеленчав дзвінок, вимагаючи відчинити. Роздумувати було ніколи. Господиня й Наталя Ш. вийшли з кімнати й зачинили до нас двері. Треба було попередити покоївку, щоб вона не вийшла раніше. 16 Через хвилину ми крізь малопрозоре матове скло дверей нашої кімнати побачили, як у передпокої заблищало світло. Ще через хвилину — чийсь грубий владний голос забубонів, говорячи про щось... Ми чекали, що ось зараз відчиняться двері й до нашої кімнати ввійдуть поліцаї та виявлять усю нашу роботу, або, як кажуть — «впіймають нас на гарячому». Але ні!. Голос замовк, вхідні парадні двері зачинилися й світло у передпокої погаслоЧерез хвилину до кімнати повертаються господиня й Наталя ПІ й пошепки повідомляють:— Ходить багато поліції Шукають двох студентів. Що робити?— Поки не пізно, треба втікати через чорний хід, бо не знайдуть і знову сюди прийдуть! — А що ж робити з гектографом та проклямаціями? Адже, як буде обшук, то їх знайдуть. Наталя каже, що проклямації вона спробує спустити в ка­ налізаційну руру, але куди подіти коробку з гектографом? Я момен­ тально вирішую: гектограф і чорнило беру з собою. Через хвилину нас тихо провели темною кухнею, тихо від­ чинили двері на чорний хід, і ми вийшли. На сходах було зовсім темно. Тихо, помацки почали ми спускатися вниз, щоб вийти у двір. Тим часом у кватирі, з якої ми вийшли, розігралася драма Виявилось, що до куховарки в той день прийшов чоловік-столяр і заночував. Почувши дзвінки й метушню в квартирі, а далі побачив­ ши, як нас випустили через чорний хід, він став одягатися, щоб і собі за нами вийти. Був хворий на туберкульозу, а тому боявся, що його тут заарештують, посадять до в’язниці, а там він обов’язково загине... Наталі Ш. і господині, як ми дізналися потім, коштувало багато труду, неприємностей і, навіть, приниження, поки вони упросили того столяра залишитися й нікуди не виходити, бо знали, що цим буде зраджене місце друкування проклямації Багато мороки за­ знали й з самими проклямаціями, поки їх знищили і спустили в каналізаційну руру... 9. В ЛАБЕТАХ ПОЛІЦІЇ Вже ми зовсім зійшли вниз по сходах, гадаючи зараз вийти у двір, як раптом відчули в темряві людську присутність і різкий оклик. 17 — Стій! Тут же нас схопили за руки й заблисло світло кишенькового ліхтаря. Ми побачили, що коло виходу в двір стояв цілий іурт поліції. Нас вивели в двір, потім на вулицю й повели до парадного входу в будинок. В освітленому вестибюлі ми побачили новий іурт поліції, похмурого швайцара, а коло нього — наші калоші: речовий доказ нашої присутности в будинкові. Побачили ще літнього при­ садкуватого огрядного цивільного, зі злим неприємним поглядом. До нього нас і підвели. Це був начальник «сыскного отделения» (таємної поліції). — Піймали!— з виглядом повного задоволення доповів старший поліцай, показуючи на нас, і подав йому загорнутий у папір гекто­ граф, що його взято було з моїх рук. Розгорнув, глянув. А на гекторграфі лежав і останній готовий відбиток проклямації. — Ну, звичайно!...— промовив він багатозначуще. Сумніву, мов­ ляв, ніякого, це вони і є. — В якому приміщенні ви були?— грубо запитав мене началь­ ник таємної поліції. — Не знаю!— відповів я коротко. — Як це «не знаю»?!— з перекошеним від злости лицем гукнув він, перекривляючи.— Щ о ви сонний були, як сюди прийшли?! І він звернувся з тим же питанням до Олекси С., але і від нього одержав таку ж коротку відповідь. Побачивши, що видавити з нас щось задовільне буде тяжко — накинувся з злосливою лайкою на похмурого швайцара. — Ти мусиш знати, де вони були!— кричав до нього. — Ну, то ми ще з тобою поговоримо!...— пригрозив наостанку. І нас повели сходами вгору. Ось вже ми доходимо до того поверху, де були. Серце прискорено забилося, а в голові іураганом думки! Невже вони дізналися й ведуть до тієї квартири, з якої щойно ми вийшли?! Аж тут з полегшенням стверджуємо, що ведуть нас ще вище, на останній поверх. Сходимо, дивимося: двері в одну квартиру від­ чинені і всередині нишпорить поліція. Заводять і нас туди... Приміщення скромно устатковане. Жила тут, як ми згодом дізналися, якась учителька, політично неблагонадійна. На неї і впала найбільша підозра. Завели нас до кімнати, в якій уж е обшу­ кували невідомого нам мужчину. Знову допит: — В якій квартирі ви були? 18 І знову відповідь: — Не знаємо!« — Ви в цій квартирі були? — Ні, ми тут не були... — Роздягти догола й обшукати!— розлютовано крикнув на­ чальник таємної поліції. Нас почали роздягати й обшукувати. З кишені в мене витягли гектографічне чорнило, ще одни речовий доказ «злочину»... 10. В ОДИНОЧЦІ Була ще ніч, як ми потрапили у відповідному супроводі до «Губернської в’язниці», що містилася поблизу головної харківської залізничної станції. Наче у сні пройшли ми різні типово-в'язничні процедури: опит, записи, новий обшук, відбирання складаних но­ жиків, годинників, грошей, ремінців, далі переходи в'язничних дво­ рищ, якихось залізних кліток та ґратчастих перегородок, нарешті грюкіт зачинених дверей одиночної камери на третьому поверсі.. І ось, я сам... Олексу Синявського повели десь до іншої... Оглянув я нову свою домівку. Вузька, маленька, похмура каме­ ра з асфальтовою підлогою. Не дуже велике вікно, розташоване високо, на рівні обличчя. До стіни прироблене залізне ліжко з солом’яним мішком і малесенький столик; в кутку, коло дверей, відома «параша» із специфічним огидним запахом. Мимоволі згада­ лася знаменита картина Ярошенка «В’язень»... Безпорадно озираючись навкруги, я раптом відчув, що за мною хтось стежить. Глянув на двері — аж крізь невеличке кругле віконце на мене з коридору дивиться чиєсь око... Як тільки мій погляд зустрівся з ним, з-за дверей почулося глухе: — Лягай! І я ліг... Значить все загинуло!... Демонстрація, певно, не відбудеться, або до неї не допустять... З університету викинуть... Учителювання, про яке мріяв, до якого готувався, на яке дивився, як на шлях громадського служіння, яке вважав за єдиний засіб впливу на українську молодь — в час формування її світогляду,— стало з цього моменту неприступним... 19 Я ж став політично-неблагонадійним! Все моє майбутнє життя має перейти на якісь нові, невідомі мені рейки.. А хто мені, ув'язне* ному, допоможе? Хто за мене поклопочеться? І я гостро відчув свою самотність, як ніколи не відчував перед тим. Адже рідні десь далеко, за дев'ять тисяч кілометрів, на Зеленому Клині... Але, що буде, те й буде! Жалкувати не буду. Сам добре знав, на що йду... Крім того, за стінами в'язниці в мене лишилися товариші. Щоправда, вони самі безсилі, але духовно вони зі мною, я це знаю» Стомлений, розбитий, я заснув тяжким сном. Перша моя ніч у в’язниць 11. ДО В’ЯЗНИЦІ ПОТРАПИЛИ й ш и п На другий день з висоти третього поверху я спостерігав, як на порожньому подвір’ї секретного корпусу, вимаршовуючи безконеч­ не коло, гуляли під доглядом в’язничних сторожів арештанти. Серед арештантів, що їх виводили на чверть години на прогулянку по одинці, я побачив, нарешті, й Олексу Синявського. Але яке ж було моє здивування, коли згодом побачив я ще декого з членів Харківської Української Студентської Громади! Тут були: студент університету Яковлев, ім’я якого я забув і якого пізніше, либонь у 1918 р. на Катеринославщині, розстріляли росіяни-большевики. Бу­ ли й обидва технологи, в яких ми на Журавлівці друкували перший раз нашу проклямацію. Чи це всі, чи є ще хтось заарештований — я не знав. Але мені стало ясно: арешти були переведені ширше, ніж здавалося спершу. Через день чи два мене перевели вниз. Тут моє вікно виходило в протилежний бік, і я міг бачити своїх товаришів лише випадково, коли потрапляв підійти до вікна саме в той момент, як когось із них вели повз нього на прогулянку. Тоді ми переглядалися і мовчазно здоровкалися. 12. ПОГАНО НЕ ЗНАТИ В’ЯЗНИЧНОЇ АЗБУКИ... Провадячи спостереження, я, кінець-кінцем, з’ясував, що з обох боків у камерах сидять мої нещасливі товариші: один — Яковлев — праворуч, а другий — технолог Гордій Борзяк — через одну камеру ліворуч. Хто ж сидить між мною і технологом, я не був певний, наче якийсь чоловік в темних окулярах. В цьому я остаточне» иереконав20 ся, коли одного разу нас повиганяли з камер і примусили стояти проти своїх дверей, поки табуни в'язничних наглядачів ходили й обшукували камери. Ми мовчки переглянулись з товаришами і привіталися поглядама Сусід у темних окулярах намагався мені щось потихеньку сказати, але в’язничний наглядач перешкодив. Як ж е мені пов’язатися з товаришами? Я часто чув десь вгорі характерне вистукування й зрозумів, що то арештанти перестуку­ ються. Але як? Я ж не знав в’язничної азбуки!. І от я вирішив на клаптику паперу, що знайшовся у мене, написати огризком олівця абетку, перенумерувати літери і висту­ кувати кожну літеру стільки разів, під яким нумером вона стоїть в абетці Вистукавши число літери, робити перебій і починати висту­ кувати іншу цифру-показник літери. Але чи зрозуміють мене? Сппобую. І я спробував у такий спосіб встановити зв'язок з Яковлевим. І, як це не дивно, він зрозумів мене. Почалися повільні «розмови». Щоправда, під час одного перестукування, двері камери раптово відчинилися і в’язничний наглядач, що звався, здається, Педченко, несподівано увійшовши, конфіскував клаптик паперу з позначенням нумерації літер. — Нильзя етого!— мовив він суворо-повчально,— До карцеру попадеш! Проте, я знайшов спосіб відновити нумерацію і перестукування вже з певною обережністю йшло далі Спробував перестукуватися з сусідом в темних окулярах і теж досяг успіху. Тепер мені вже не було так сумно. До мене доходили якісь бодай в’язничні новини. Я дізнавався, що того чи того кликали на допит. Сусід в окулярах сповістив, що йому сказали вже, що піде до Сибіру на заслання. 13. НА ДОПИТІ В ЖАНДАРМСЬКОМУ УПРАВЛІННІ Аж ось і мене повели до жандармської станиці Був допит. Я постарався нікого не плутати. У мене одібрали гектограф, чорнило, сам я з власної ініціятиви все робив, сам і відповідаю, а де, в кого робив — то, сказати по правді, і сам не знаю... — А цього знаєте?— запитав жандарм-полковник, показавши мені в'язничне фото Олекси Синявського «анфас» і в «профіль» з відбитками пальців. Таке фото і з мене теж робили. — Знаю, нас же разом до в'язниці привела.. 21 — А цього знаєте?— показав він мені друге в’язничне фото з відбитками пальців. Я глянув і дуже здивувався, проте, не моргнувши й оком, пильно ніби приглядаючись, відповів: — Не знаю такого... — Невже... І ніде ніколи з ним не зустрічалися? Я відчув, що червонію, бо ніколи не мав звички брехати, проте, знаючи, що маю діло з жандармом, твердо й рішуче відповів: — Не знаю! — А придивіться й пригадайте!— мовив жандармський полков­ ник. Я вже давно придивився і все пригадав, але знову рішуче відповів: — Не знаю!.. Допит був закінчений і я підписав протокол. Поводження було досить ввічливе, не грубе. Швидко мене й назад повезли. Кого ж мені показали й чого я ніяк не хотів його пізнати? Показали мені фото людини, яку я протягом двох чи трьох років не бачив. Його прізвище (не знаю чи дійсне) було — Акулов. Зустрічався я з ним усього кілька разів ще тоді, коли мої найближчі товариші-студенти Павло С. та Яким Б. не були заслані й жили разом зі мною. До нас на квартиру коли-не-коли заходив то один, то другий молодий мужчина, що з ними десь познайомився Павло С. Старший, якого ані прізвища, ані адреси ніхто з нас не знав, коли-не-коли приносив нам різну соціял-революційну літературу, зокрема орган ЦК партії соціялістів-революціонерів, друкований за кордоном на надзвичайно тонкому, але міцному папері, і нелегаль­ но перепроваджений до Росії. Другий, молодший, мабуть наших років, відомий був нам під прізвищем Акулова, але хто він, де жив,— ми теж не знали. Він називав себе членом соціял-демократичної партії меншовиків і приносив нам соціял-демократичну літературу. Часом, провадячи з ними розмови, ми зачіпали й болюче для нас національне питання, сперечалися. Проте наші побачення мали мирний характер. Що трапилося з цим Акуловим і де він був, я, звичайно, нічого не знав, як нічого не знав і про другого, але визнавати своє знайом­ ство з ним, навіть тоді, коли він, скажімо, на допиті це знайомство з нами змушений був визнатая не бачив жодної рації, а тільки нову й ще грізнішу небезпеку бути приплутаним до якоїсь справи російської соціял-демократичної партії, яка тоді ласкою царського уряду ніяк не користувалася. 22 14. ХОЛОДНО, ГОЛОДНО, т о с к н о ... Надворі ще стояла зима. Температура в камері певно не пере­ вищувала 8-10 ступнів за Реомюром*. Годували кепсько. Житній хліб — глевкий, «кандьор» чи борщ — одворотнйй, якийсь вонючий, каша — не мащена й без смаку, як трава. Я був постійно голодний, щось безупинно всередині смоктало... "Читати нема чого, перемови­ тись ні з ким. Роботи ніякої. Надії що скоро вийду з в'язниці — немає. Адже «злочин» доведений. Спочатку мені оголосили, примусивши розписатися, що я чис­ люся за жандармським Управлінням. Через два тижні знов оголо­ сили, що я вже числюся за Губернатором. А минув місяць — оголо­ сили, що я за Міністром Внутрішніх Справ... Далі, очевидно, кудись зашлють. Холод, голод, безперспективність, відсутність будь-якої праці й цілковита самотність — створювала гнітючий, тоскний настрій. І я згадав оповідання Кропоткина в «Записках революціонера» про те, як один селянин, посаджений в одиночну камеру Петропавлівської цитаделі, не витримав самотности і збожеволів. Просидіти так довгі місяці чи роки — неможливо. І я дивувався, як міг просидіти 25 років самотою, замурований в камері на Соловках останній Кошовий Запорозького війська Кальнишевський? Де просто незро­ зуміло! Певно тільки залізна запорозька натура могла врятувати його від божевілля... Але що то за муки були!Аж ось прийшло спасіння. Раз віконечко в дверях відчинилося і колишній студент-алькоголік, що в п’яному вигляді когось зарізав і тепер, засуджений, відбував кару, приніс мені з другого корпусу каталог книжок в’язничної бібліотеки і запитав, чи я хочу брати з бібліотеки книж­ ки. Він був бібліотекарем. — Та як же не хотіти!! Я з радістю вхопився за каталог і з подивом побачив, що в цій порівняно маленькій бібліотеці, яка складалася, видко, з дарова­ них книжок і куди «цензура» певно не заглядала, були й такі книжки як Енґельса «Від утоп’ї до науки», «Походження родини, власности і держави», тощо, які вважалися тоді в Росії забороне­ ними. Були наукові книжки, була Біблія. Я записав, що мені цікаво, і почав брати з бібліотеки книжки. *50 - 55°Е. 23 Бувши істориком і маючи зацікавлення до соціальних проблем, я з великою увагою перечитав згадані книжки Енгельса. Далі, бувши під впливом талановито написаних книжок німця Деліча «Біблія та Вавилон» і московського професора Віппера «Із сходу світ», що я з ними ще раніше ознайомився, вивчаючи курс історії Сходу, взявся тепер з цікавістю за читання Біблії Тут я наочно переконався, що вона дає величезної вартости матеріял до усвідомлення стародавніх сторінок історії людства, зокрема історії Сходу. Пригадую разом з тим, як особливо вразила мене проста й глибока сердечність оповідання «Книги Рути». Пригадую також, як запав мені в голову один вираз Біблії, не знаю вже тепер, ким і де сказаний, але який надзвичайно пасував до мого становища: І вранці т и скажеш: О, коли б швидше настав вечір! А ввечері скажеш: О, коли б швидше настав ранок! Ці слова сміливо можна було б написати на воротях подвір’я «Секретного корпусу». Ще дужчу радість принесло мені, ще більше підняло мій дух, коли я несподівано одержав листа. Звичайного собі листа по пошті!« Але ж той лист говорив, що я не сам, що я не покинутий, що за стіною в’язниці живуть мої друзі, які не забувають за мене. І я тепер прекрасно розумію, чому більшовицьке ГПУ-НКВД засилало людей «без права листування». Це своєрідний садизм: позбавити жертву цієї маленької, але такої важливої для неї радости... Написала того листа одна з курсисток нашого гурту Віра Л. з метою встановити контакт і дізнатися, чи мені щось потрібно. Я прекрасно розумів і знав, що кожен, хто листується з політичним в’язнем, цим самим ставить себе під нагляд таємної поліції й стає «неблагонадійним». Отже, для цього треба було в російських умовах мати чимало відваги. Конверт і лист були перехрещені шрокими жовтими смугами: доказ того, що листа жандарми не тільки перечитали, а й пе­ ревірили хемічним реактивом, чи не написано бува в ньому чогось таємним, невидимим для ока чорнилом... Це був початок зв’язку з волею, який приніс мені не тільки приємність перемовлятися словом з живою людиною, але й під­ ручники, що їх я попрохав мені переслати. Ще перед тим, як я одержав листа, хтось з товаришів передав мені білизну. Чиясь 24 дбайлива дружня рука подбала покласти в контору в’язниці на моє ім’я шість карбованців, і я міг додатково раз на тиждень замовляти собі купити в місті цілу купу маленьких, як пиріжки, хлібців по копійці штука, кілька штук солодких сирків, зготовлених зі сві­ жого сиру, що звалися «Невшатель», товсті зошити, олівці, пера, чорнило... Всього цього було дуже небагато, але й це помогло. Гострий голод зник. Читаючи, я міг робити виписки з книжок. Я став почувати себе краще, тісні гнітючі стіни одиночки ніби розсу­ нулися... Велику приємність і піднесення принесла перрцвеликодня пе­ редача Несподівано викликали мене до контори в’язниці. Там, у просторій кімнаті передач, я побачив либонь з десять пасок, а коло кожної невеличку купку яскраво пофарбованих яєць — червоних, блакитних... Незнайомі арештанти, вже одержавши паски, виходи­ ли. Мені теж було запропоновано взяти одну і купку крашанок біля неї. — Х то передав цей Великодний дарунок?— міркував я, повертаючися з паскою до камери. — Товариші? Але ні, бо вони самі не мають. Крім того, пасок багато, всі вони однакові, і їх одержують в’язні, яких я зовсім не знаю. І я збагнув: та це ж дарунок Рево­ люційного Червоного Хреста, що дбає про політичних в’язнів... Зна­ чить, хтось знає про твоє існування, стежить за тобою, турбується... Мій настрій підносився, я почував себе бадьоріше. І яке то велике значення має для людини відчуття, що вона не самотня, не покинута, що в неї є десь друзі, які про неї турбуються, виявляють до неї бодай дрібну увагу, які співчувають їй, поділяють її думки і живуть тими ж ідеалами і мріями, якими живе й вона сама! Це можна зрозуміти й оцінити лише сидячи у в’язниці, особливо в одиночці... 15. НЕЗГРАБНИЙ ПРОВОКАТОР Одного разу характерним стуком олівця в стіну викликає мене на «телеграфну» розмову мій сусіда — чоловічок у темних окулярах. Повідомляє, що через кілька днів його з черговим етапом ііоведуїь у Сибір на заслання, і якщо я маю щось переказати своїм рідним і друзям, то він, як його випустять там на волю, охоче зможе це зробити. Не пригадую точно, що я йому відповів. Здається «протелегра­ фував», що мені нікому й нічого переказувати. Бо таки й справді не 25 було таких таємниць, щоб про них треба було комусь переказувати для остороги чи іншої потреби. А коли б вони й були, то я не був уже такий наївний, щоб довірити такі речі зовсім незнайомій людині. Розмова урвалася. Проминув день, чи два, чи три... Чую якось увечері серед могиль­ ної тиші хтось стукотить-телеграфує, але звідки — не второпаю: чи то з другого поверху, чи то від мого сусіди в темних окулярах. Але «шифр» ніби не той, що я ним користуюся. Отже підходжу до ліжка і легким умовним стуком олівця в металевий гак у стіні, до якого ліжко прикріпляється, викликаю на розмову. Швидко чую відгук. Тепер вже не пригадую, чи встиг я йому щось сказати чи ні, але вслухуюся, розшифровую його телеграму і несподівано маю: «Я з вами не хочу балакати, бо ви провокатор!» Мене наче окропом ошпарило! Кров ударила в лице і нервово почав я домагатися пояснень. Та сусіда в темних окулярах переби­ вав мене своїми «отбоями», і я облишив спроби щось з’ясувати. Ніч змарнувалася. Я ніяк не міг заспокоїтися й заснути. У мені кипіло безмежне обурення й протест. — Як він смів назвати мене провокатором!! І за що, спитати?! Але я відчував цілковите безсилля. Що я міг вдіяти, щоб себе захистити? Адже в умовах в’язничної ізоляції, бувши підслідчим політичним злочинцем, я не міг притягти того чоловічка, скажімо, до суду, не міг ви м агати від нього сп р остува н н я свого безпідставного й такого ганебного обвинувачення, або розкриття джерела, звідки воно пішло. Я був цілком безборонним і разом з тим прекрасно усвідомлював усю небезпеку від поширення про мене та ще й у в’язниці такого дійсно провокаційного твердження. Відки ця нова напасть на мене?! Наступного дня, коли мене похмурого вели на прогулянку, я глянув у віконечко камери свого товариша-технолога Гордія Борзяка і побачив його голову, він приязно усміхався й щиро вітав мене, киваючи. У вікні камери, що була з другого боку моєї, я побачив голову Яковлева з усміхненим обличчям. Поглядом привітався й з ним, і стало веселіше. Мої товариші нічого поганого про мене не думають! Я це побачив власними очима й переконався! Не пригадую вже, чи того ж самого дня, але несподівану ввечері чую з боку камери чоловічка в темних окулярах сиґнал на розмову. Що це означає?! Підходжу й даю відбій: «Не хочу розмовляти». Та 26 виклик продовжується. Знову подаю сиґнал відбою. Але виклик не вгаває. Тоді вже я запитую: — Чого вам од мене треба? — Простіть, ради Бога! Ваш товариш, що сидить поруч зо мною, сказав мені, що ви провокатор... Я згадав ранішню приязну усмішку технолога та його щире вітання і «відбоєм» перервав провокаційне патякання. Мені стало ясно, що між мною й технологом навмисно посаджений жандарм­ ський аґент. На другий день був черговий обшук камер. Нас змусили вийти й стати проти своїх дверей. Впіймавши зручну хвилину, технолог, непомітно підсунувшися до мене, шепнув: — Бережіться оцього!* — і показав поглядом на камеру чо­ ловічка в темних окулярах, якого там не було, бо його кудись повели. В’язничний наглядач, спостерігши розмову, примусив нас розійтися. Але й цих двох слів було досить, щоб зайвий раз підтвердити здогад, що між нами сидить агент таємної поліції. Після того швидко його забрали «з речами». А ще через кілька днів в’язничний сторож Педченко, що завжди був похмурий і мовчазний, прийшов у веселому настрої. Він десь випив і горілчаний дух зраджував його. — А он той,— хитнув він Головою в бік порожньої камери, де сидів раніш чоловічок у темних окулярах,— вже на волі. Іду я, а він сидить у скверику на Катеринославській, на сонечку гріється,— промовив він, випускаючи мене на прогулянку. — Оце така висилка на Сибір!— подумав я. — Зрозуміло все! Дуже вже білими нитками шито... 16. ЗАПИСИ Я вже згадував, що замовив купити собі кілька товстих («за­ гальних») зошитів для праці, для виписок із книжок. їх мені купили її принесли, але... вони були прошнуровані й скріплені суріучними печатками. Це для того, щоб я не наважився виривати листки та писати комусь нелегальні записки. І видали мені зошити... під розписку. Це означало, що я на вимогу адміністрації в’язниці мушу їх оддавати на перевірку й перегляд. 27 Проте це мене не дуже зажурило. В одному зошиті на першій же сторінці я старанно вималював з натури свою камеру з усім її обладнанням. У другому — українську хату, тополі і степовий краєвид, а під ним — слова Павла Грабовського: Зелений гай, пахуче поле В тюрмі приснилися мені, І степ широкий, наче море, І т ихий сум по кружині... До зошитів я вписував усе, що звертало мою увагу при читанні Деякі книжки я конспектурав. Інші зошити були мені для чернеток. Бажаючи дещо зафіксувати (факти, дати, прізвища тощо), я серед чернеток почав писати короткий гумористичний щоденник здебільшого езопівською мовою і в старовинному літописному стилі. Літописний стиль був тоді ще свіжий у пам’яті, бо нещодавно я простудіював Іпатієвський, а частково й Лаврентієвський списки нашого літопису, виконуючи дль професора Савви роботу на тему. «Роля кочовиків в історії Росії», основна частина якої була посвя­ чена княжому й козацькому періодові історії України та боротьбі з печенігами, половцями й татарами. З ош ити мені п ощ а сти л о винести на волю. В’ язнична адміністрація надіялася, певно, на магічну дію суріучних печаток і не припускала й думки, що в зошити попаде щось нелегальне, тому й не переглядала їх ні при обшуках, ні при випускові з в’язниці На превеликий жаль, мені так і не довелося розшифрувати та використати ці замітки. Перші-бо роки революції були надто бурх­ ливі. Вони вимагали від кожної громадсько-свідомої одиниці на­ пруженої праці на різних ділянках культурно-національного й громадсько-політичного українського життя. І я теж потопав у вирі практичної діяльности. Пізніше ж, з 1920 року, могутній, всевлад­ ний орган окупантів — ЧК-ГПУ-НКВД створив на Україні такі специфічні «совєтські» умови, що годі було братися за таку роботу, якщо вона не спрямована була на возвеличування «властей прєдєржащіх»... 28 17. МИ ЗНОВ УДВОХ ІЗ си н я в сь к и м . СЕЛЯНИН З БОГОДУХІВЩИНИ Либонь незадовго перед першим травня моїх товаришів-сусідів взяли «з речами». їх, як потім ми дізналися, випустили, заборонивши жити в Харкові. Мене ж перевели нагору, і я опинився з Олексою Синявським. Це означало, що слідство закінчене. Ми обоє раділи, бо вдвох сидіти краще, ніж самотою. Але раптом, хоча камера розра­ хована на одного, до нас посадили ще й третього, нам невідомого. Ми насторожилися... Але швидко з’ясували, що то селянин з Сіннянської волости Богодухівщини. Активний учасник рево­ люційного руху в 1905 р., він змушений був утекти до Сибіру, де й переховувався років із вісім, працюючи переважно на будівництві Приамурської залізниці Але, кінець-кінцем, сум за родиною й своїм селом змусив його повернутися додому. Тут його і схопили... Цей літній чоловік (мав він певно років 40), виявився розумною і безперечно ідейною людиною. Проте, добре розбираючися в питан­ нях соціяльних і політичних, він був зовсім темний у питанні національному й суто українському. Адже його виховала Російська Соціял-Революційна Партія, яка мала незвичайно міцні позиції на Слобожанщині навіть у часи наших визвольних змагань 1917-19 років. Що ж стосується часів близьких до і після революції 1905 р., то Російська Соц.-Рев. партія панувала в душах тутешнього ук­ раїнського селянства всевладно, діючи через цілком або частково зрусиф іковану українську інтелігенцію, особливо вчителів сільських шкіл. Отож наш випадковий співжитель слухав наші докладні роз­ повіді про українські національно-політичні змагання, про ук­ раїнський громадсько-політичний рух, як щось нове й дивне, але близьке, рідне й захоплююче. Він жадібно накинувся на книжечки з в'язничної бібліотеки, що їх ми йому порадили, та на кілька українських художніх творів, переданих з волі Олексі Синявському. Він звертався до нас за роз’ясненням незрозумілого, розпитував... Не пройшло багато часу, як він став цілком свідомим громадянином-українцем. З щирим жалем покидав він камеру, коли його в кінці травня забирали від нас. Розсталися ми як близькі друзі, та ніколи більше наші життєві шляхи не перетнулися. Пізніше, вийшовши з в’язниці, я написав його жінці про те, що він просив, а від неї через якийсь час дізнався, що його засудили на 29 п’ять років кріпости*. Ще пізніше, в 1917 р., я дізнався від Лесі Вензель,. родом з Богодухова, що цей селянин був головою повітового земельного комітету в Богодухові. Прізвище його, на жаль, стерлося з нам’яти, а мої в’язничні записи, як і ввесь незви­ чайної вартости архів, що його я з великим риском зберігав протя­ гом багатьох років, безслідно, треба думати,, загинули у вогні нової великої руїни на Україні, що до неї спричинилися російські більшовики та німецькі нацисти. 18. ПЕРЕД ПЕРШИМ ТРАВНЯ Перед першим травня секретний корпус в’язниці помітно обез­ люднів. Окрім нас з Олексою, тут лишилося ще кілька старих політичних в’язнів, що відбували кріпость, як от відоми й соціяліст-революціонер Ага-Беков, засуджений, здається, на 8 років, та ще декілька осіб, прізвища яких були невідомі мені й тоді. У секретному корпусі запанувала якась особлива тиша. Аж раптом, напередодні першого травня, він знову переповнився вщерть! Виходячи ранком до ретираду (так називалася прибиральня), я несподівано зустрів згаданого вже студента Шифріна. На дошці, де виписували прізвища арештантів, з’явилося багато нових імен. Нас із Олексою особливо заінтригувало українське прізвище одного з прибулих — Косогір. Та швидко виявилося, що це наслідок малописьменности в’язничного наглядача. Насправді ж мало бути не «Косогір», а «Косіор». Ми це з’ясували при випадковій зустрічі з тими сусідами. А було їх два брати, обидва низенькі, обидва біляві, але старший — кріпкий, опецькуватий, з круглою великою, безво­ лосою, як коліно, головою, а молодший — худенький, щупленький, з білявим чубом. Ані мені, ані Олексі і в голову тоді не приходило, що через кілька років ці непоказні брати відограватимуть таку велику ролю в новітній історії України. Особливо старший, що стане модерним московським воєводою-диктатором, чи то пак — першим секрета­ рем Д К КП(б)У. Поява у в’язниці багатьох нових арештантів сталася внаслідок запобіжних заходів таємної поліції перед можливими першотравневими демонстраціями в Харкові. Проте швидко цих в’язнів кудись позабирали й знову людности в секретному корпусі поменшало. *Кріпость — відбування терміну ув’язнення не в таборах, а в тюремних мурах, у «фортеці». ЗО 19. МИ САМІ МОЖЕМО ВИБРАТИ МІСЦЕ ЗАСЛАННЯ Та ось, кінець-кінцем, дійшла черга й до нас. Нас повідомили, що на розпорядження міністра внутрішніх справ нас мають висла­ ти на два роки під явний нагляд поліції до будь-якого непромислового міського центру. Право обрати таке надається нам. І ми обрали Полтаву! Етап туди близький, місто величеньке, розташоване серед ве­ ликого українського сільського масиву. Незабаром ми вже й у пересильці Німим жахом війнула на нас пересильна в’язниця. Незвичайно грубі обшуки з роздяганням дого­ ла, якесь дике поводження вартових, тісна камера без жодних меблів, до якої втиснуто вісімнадцять арештантів. Мабуть чи не всі вони, окрім нас, були кримінальними злочинцями. Коли нас загнали до тої камери, то єдине вільне місце, на якому ми могли розташуватися, поклавши свої речі, був запльований метровий простір між великою, як бочка, парашею та дверима. І ми, безнадійно перезирнувшися, там розмістилися.. Хоч обид­ ва вікна були відчинені, камеру наповнювало важке зловонне повітря, отруєне парашею, людськими випарами й ненормальною діяльністю зіпсованих арештантських шлунків. Мене почало нудити... А тут ще нас багнетами зустрічають 18 пар очей. — І так уже спати ніде, а ще напихають!« Крім того, ми тут не тільки небажані новаки, а й вирізняємося з загальної маси! В той час, як усі вони в нужденній арештантській одежі, ми вдягнені у своє студентське і прийшли кожен з пакунком речей, яких у багатьох з них не видно зовсім. Сказати, що серед поглядів, які нас обмацували, знайшовся хоч один приязний, людяний, співчутливий, я ніяк не наважуся Навпа­ ки, погляди були зловтішні, ворожі, колючі або невиразні, похмуроважкі: — Що,— мовляв,— і ви попалился!? Пробуємо розпитатися, чи довго сидять у цій камері ті, що раніше сюди потрапили, й чуємо від когось невтішне: — Кілька тижнів. Що це були за люди, що вони про нас думали — ми, звичайно, не знали. Але довше співжиття з ними нічого приємного не обіцяло. Коли принесли на вечерю три балії «кандьору» і кинули всім ложки, ми з Олексою не наважилися навіть присісти разом з 31 іншими до одної з них, щоб, як з корита, наввипередки хапатп пайку. Не звертаючи на нас жодної уваги, голодні арештанти вмить спорожнили посуд... 20. ЕТАПОМ На щастя, муки перебування в пересильці скінчилися швидко. Либонь другого дня вранці етапний гурт, в якому були і ми, оточе­ ний конвойною командою з шаблями наголо, рушив до потягу. Всадили нас до арештантського вагону з загратованими вікнами і повезли в Полтаву. Пригадую, у дорозі унтер-офіцер, начальник етапної конвойної команди, обходив і видавав арештантам гроші на харчування, бо нам цього дня вареної їж і не належало. Підійшов і до мене. Видав мені 10 копійок, пояснивши, що як я не дворянин, то мені належить не 15, а тільки 10. Відмітивши видачу у листі, він досить щиро, повчально додав: — Було б учитися, а не бунтувати проти народу, то й не довелося б сидіти по тюрмах та ходити по етапах. — Хіба я йшов проти народу?— з невимовним здивуванням обізвався я. — А то ж що!? Хіба ми не знаємо, що паничі-студенти проти робочих бунтують?— вже сердито буркнув він і одійшов. Я глянув на конвоїрів, що були недалеко. Суворі погляди їхніх очей говорили те саме, що сказав і начальник. Розмова вразила мене незвичайно! — Так от якими підлими, безсовісними методами діє урядова пропаганда!— зароїлося в голові.— Конвоїрам, що зовсім не відзначаються письменністю, вбивають у голови, що «паничі» сту­ денти не хочуть вчитися, бунтують та виступають проти народу! Зробилося гірко-гірко... 32 ЧАСТИНА ПІД у II НАГЛЯДОМ ПОЛІЦІЇ __________ __________________________________________________ у 1. ПОЛТАВА Під’їздимо до місця призначення. Ось уж е — Видно ш ляхи полтавськії і саму Полтаву!.. Ще кілька хвилин, і поїзд зупинився на Південній. Нова, пол­ тавська, конвойна команда приймає нас. Вишиковують, рахують, сковують ручними кайданами по два. Подають команду: — З ряду не виходити, не озиратися! Марш! І ми рушили... Щось незручно було мені йти (ніс на плечі у мішку свої речі), і я якось трохи вийшов з шереги та відстав на один крок. А був останній. Аж раптом ззаду дикий, озвірілий крик з лайкою, і шабля конвоїра трохи не розсікла мені голови... Я знов увійшов до шереги. Переходимо через дерев’яний міст. Це: Ворскло — річка невеличка — Тече здавна дуже славна. Праворуч від шляху — гора, на горі бовваніє красива постава високої дзвіниці та церква монастиря з часів Мазепи. Ліворуч, куди веде шлях, — друга гора. На її згині — поетична біла колонадка. Це — так званий Іванів Гай. За колонадкою видніє Полтавський собор1. Довгий покручений шлях виводить на гору. Власне це й не гора, а круте, високе узбіччя каньйону, що його в прадавні часи прорізала могутня тоді ріка Ворскло. Та ось ми майже зійшли на гору. Праворуч гарненький дім. В ніші фасади — бюст Івана Котляревського. Напис російською мовою каже, що це «Школа ім. Івана Котляревського», в якій навчають... російською мовою. Ще трохи пройшли і вже на самій горі праворуч побачили розкішний будинок в українському стилі, вкритий зеленою черепи­ 34 цею, що приємно вилискувала на сонці Це — славетний будинок Полтавського Губернського Земства. Та всю красу його, зовнішню і внутрішню, ми пізнали лише згодом. Тоді ж бо, гнані конвоїрами, не мали часу на розглядини...2 2. ДЕ І ЯК ЖИТИ БЕЗ ГРОШЕЙ? У в'язниці на Кобиляцькій, куди нас привели, ми з Олексою Спнявським пробули, здається, одну добу. На другий день опівдні обох нас викликали «з речами» до контори в’язниці, а відти під легким конвоєм одправили до поліційної дільниці, яка була коло пам’ятника остзейському німцеві Келінові, командантові міста Полтави під час нещасливого для України Полтавського бою 1709 р. — Де будете жити?— сухо запитав дільничний пристав. Ми з Олексою здивовано переглянулися. — Хіба ж ми знаємо!» Ми вперше в Полтаві, нам усе тут незнайоме- Випустіть на волю, дайте можливість шукати, то ми, певно, знайдемо собі якийсь куток і скажемо вам~ — Випустити вас відси я так не можу! Ви спрямовані під мій нагляд, і поки я не переконаюсь, де ви будете жити,— я вас не випущу І пішов обідати. Ми залишилися розіублені. Виходить, що нас не хочуть випу­ скати, поки ми не скажемо, де будемо жити, а знайти собі куток ми не зможемо, поки нас не випустять!. Дуже весело!- Отже почи­ нається типове знущання російської поліції над політичним за­ сланцем. Речі наші лежали в глибині коридору, коло дверей «буцугарні». Ми пішли до них. —• Невже нам доведеться ще й у цьому «приміщенні» по­ сидіти?!— питали ми один одного. Через віконечко у дверях ми зазирнули до середини «буцу­ гарні». Брудно й гидко. На широкому заяложеному дерев’яному полу, що заміняв відсутні ліжка, спав видно, якийсь п'яний... — Бррр!— струснуло нас. Але що робити?! У мене, крім 10 копійок, що їх я одержав на дорогу від скарбу, ніде ніяких грошей. У Олекси грошей у конторі Харківської в'язниці 35 карб., але разом з нами їх не переслали. Отож і в нього на руках 35 було стільки ж, як і в мене. Ми могли б попросити одвести нас до готелю, але не маємо чим заплатити навіть за один день. Перед висилкою з Харкова Олекса Синявський мав побачення з нареченою і йому переказали адреси кількох осіб, до яких ми мали б вдатися по допомогу. Але зголошувати ті адреси й прізвища поліції... ніби не випадає. Адже в такий спосіб ми зробили б людей політично-підозрілими... Але що робити?! Олекса нарешті рішуче сказав, що він таки піде кудись, хоч навіть і з поліціянтом, бо виходу немає... Отож, як тільки після обіду прийшов дільничий пристав, Олек­ са відразу звернувся до нього в цій справі, а через хвилину в супроводі поліцая вже покинув приміщення. Не минуло, певно, й 15 хвилин, як він повернувся задоволений. Виявилося, що вчителька, адресу якої йому дали в Харкові, жила в якихось ста кроках від поліційної дільниці на Мало-Са­ довій вулиці, в тому ж подвір’ю, що й Володимир Короленко. Коли вчителька вгледіла незнайомого студента в супроводі поліціянта й дізналася в чому справа, вона страшенно зблідла. Проте, спасибі їй, мала досить громадської мужноети й людського чуття, бо мовчки пішла до хати й винесла три карбованці... Ці три карбованці нас врятували. Ми заявили, що хочемо йти до готелю. Поліціянт одвів нас, сказав прописати у «дворовій книзі», бо ми як арештанти не мали з собою документів, без яких ніхто не мав права будь-кого «прописати», а без «прописки» пустити до хати мешкати. А коли ми заплатили карбованець за добу вперед, він одійшов, попередивши, що ми нікуди не можемо переходити жити, не повідомивши поліцію. Позбавившися нарешті «опікуна», ми полегшено зітхнули й почали радитися, що робити далі. Олекса заявив, що він негайно йде на телеграф і посилає в Харків телеграму з проханням перека­ зати гроші Мені ж у справі грошей ні до кого було звертатися, тому я мав піти купити в пекарні хлібину і кілька фунтів цукру. Так ми й зробили. Телеграму послано. Велику хлібину й цукру куплено. Ми попрохали графін холодної води, поїли хліб з цукром, запили водою та й полягали спати, бо від утоми й нервування вже не здатні були ні до чого. 36 3. У ПОШУКАХ Олекса мав декілька адрес старих українців-полтавчан. При­ гадую, він називав адвоката Сіяльського, письменника Грицька Коваленка і ще когось. Отож, зранку другого дня він мотнувся до Сіяльського та ще до кількох осіб, прізвищ яких не пригадую. Але... скрізь його спіткала невдача. Того немає в Полтаві, той обмежився самим співчуванням, а той ще щось... Ми з гіркотою й турботою усвідомлювали свій критичний стан. Три карбованці, що їх дала добросердечна вчителька, вже витра­ чені І якщо хліба та цукру нам може на завтра ще вистачить, то заплатити наперед в готелі за кімнату нам вже сьогодні нічим. Між іншим, пішли ми тоді вдвох і до відомого полтавчанина— письменника Грицька Коваленка, що був секретарем Полтавської Міської Управи. Була в нас надія здобути якусь допомогу від нього. Прийшли, познайомилися, розказали хто ми, розповіли про свої митарства, про свій скрутний стан: без грошей, без роботи, без жодних зв’язків. Щ о думав тоді про нас Григорій Олексієвич — не знаю. Пізніше між нами встановилися досить хороші взаємини, але тоді, вперше нас бачачи, він був стриманий. Ми не наважувалися відверто просити в нього матеріяльної допомоги, а він сам від себе не запропонував, і ми пішли ні з чим.. Мотаючися по місту, ми на розі Кобиляцької й Шевченківської, коло базару, стріли високого, чорнявого, міцної атлетичної будови чоловіка, вдягненого просто, по-міщанському. Він, оглядаючи нас вельми пильно, звернувся до мене з якимсь питанням. Олекса, спостерігши його допитливий погляд, відразу насторо­ жився і дав мені знак не вступати в розмову: це, мовляв, шпик. Але в мене погляд чистих, прозорих блідо-волошкових очей незнайомого викликав довір’я, і я відповів. Виявилося, що вчора, зайшовши у своїх справах до поліції, він бачив, як нас привели і чув нашу балачку. Отож, цікавився тепер, чи пощастило нам влаштуватися і як саме? Відповідаю, що зупинилися ми в готелі, але дорого доводиться платити: по карбованцю за день, а грошей у нас немає. Тому хочемо знайти десь недороіу кімнату. — У мене є вільна кімната, і я міг би вас примістити, — промовив новий знайомий.— А про гроші не турбуйтеся, заплатите 37 пізніше, як будуть. Коли маєте охоту, то підіть подивіться: Пушкінська 125, квартира Методія Кулябко-Коредького. Скажете дружині, що я вас прислав. Бо сам я маю ще зайти в одне місце. Пропозиція була незвичайно вигідна, й ми пішли. Наш знайо­ мий говорив українською мовою, як говорять селяни, значить — потрапимо до української родини. 4. МАЄМО ПРИТУЛОК Кімната виявилася простора, світла. Родина невелика, ук­ раїнська. Крім чоловіка й жінки було двоє дітей: трьох і семи років. Слідів денаціоналізації в мові й побуті — майже не помітно, що нас дуже радувало. Родина мала ізольовану квартиру з трьох кімнат і кухні на другому поверсі в тихому, далекому від центра кутку і без того тихої Полтави, яку за це називали «городом відставних генералів». Чого ж нам кращого треба? Поки ми оглядали кімнату та іуторили з господинею, повернув­ ся додому й господар. Швидко порозумілися відносно плати за кімнату тощо й негайно організували перехід, погодивши його з поліцією. Либонь, на другий день Олекса одержав з Харкова гроше­ вий переказ по телеграфу на 20 чи ЗО карбованців і ми, зітхнувши з полегшею, почали турбуватися про репетиторство — звичайний студентський заробіток, який би дав нам змогу існувати. Господар Методій Аркадієвич щиро допомагав нам, використо­ вуючи свої знайомства. Хоч він мав лише незакінчену середню освіту, але виявився людиною розумною, а до того ще й скромною, щирою, сердечною, глибокоінтелігентною та з високим ступенем особистої й громадської порядности. О, як це дорогі й прекрасні якості! І як хочеться, щоб ці якості були в більшости наших людей. Тоді б нас ніщо не зломило! Найкраще людину пізнається в постійних щоденних стосунках, повних неминучої дріб'язковосте, розбіжности особистих уподо­ бань, нічим, окрім нервової неурівноважености, невиправданих дрібних обопільних обид тощо. У щоденних стосунках завжди зникає театральна поза й па­ радність, а натомість виявляється дійсна істота позитивних та неґативних якостей особи. У постійних стосунках наочно виявляється неперебірливість в засобах чи порядність, еґоїзм чи сердечність та жертвенність, тва- 38 11а ф о т о : М е ф о д ій А р к а д ій о в м ч К у л я б к о -К о р е ц ь к и й (к рай н ій зліва), власник квартири, яку знімав Д м итро Соловей; Галина Іванівна, й о г о друж ина, господиня квартири (сидить); М еф одій М сф одійовпч, їх с і н і (сндіїть, крайній справа); К атерина Соловей (с т о їт ь у д ругом у ряду), д руж ина Дмитра Солов'я; Ольга М еф одіївна К ул я бк о-К ор ец ьк а (сто їть у перш ому ряду), перша племінниця К атерини Соловей. ринні інстинкти ми глибока людяність, типове духове міщанство чи ідейність. Протягом багатьох років у різноманітних обставинах щоденно­ го побуту спостерігав я потім Методія Аркадієвича і бачив, як позитивні сторони його натури завжди рішуче переважували неґативні. З почуттям вдячности і поваги згадую про нього, чий життьо­ вий шлях так несподівано перехрестився і на якийсь час збігся з моїм, щоб потім знову відхилитися, відійти і (хто знає?!) певно не наблизиться до мого вже ніколи... 5. ОЗНАЙОМЛЕННЯ З ПОЛТАВОЮ Ми знайомилися з Полтавою. Побували коло будинку, а згодом і в будинкові Полтавського Губернського Земства, що його спроектував в українському стилі і будував архітект Василь Гр. Кричевський, а великі й гарні стінні картини для залі на другому поверсі малював художник-слобожанин Сергій Васильківський. Спереду, на чоловій стіні залі, була «Передача клейнодів» — обрання Пушкаря на полковника; збоку ліворуч — «Козак Голота» в степу після бою з татарином; праворуч — «Чумаки на шляху». Тоді це був ще новий, імпозантний і зовні, і всередині будинок3. Вилізли на шпиль за собором, до білої колонадки-альтанки, поблизу будинку Івана Котляревського. З невеличкої таблиці на тичині довідалися, що місце зветься Іванів Гай. Назва була сим­ волічною, бо ніякого, власне, гаю там не було: росло дві-три моло­ деньких деревини, та бур'яни й кропива навколо... У будинок Котляревського не потрапили, бо там жили якісь люди4. Відчувалося, що «батьки» міста особливої цікавости до Ів. Котляревського Не виявляють, тому й не потурбувалися з Іванового Гаю зробити бодай маленький упорядкований садок, а будинок письменника, що започаткував добу нової української літератури, викупити з приватної власности та перетворити на музей. Коло пам’ятника Котляревському було краще. Бульвар по ву­ лиці Котляревського між Пушкінською і Петровською був гарно обсаджений з обох боків молодими пірамідальними дубками (каза­ ли, що вони американської породи). Невеличкий пам’ятник славет­ ному письменникові виглядав хороше. На чоловій стороні красуваві\ машіс: 40 Д е згода в сімействі, Д е мир і тишина — Щ асливії там люди, Блаженна сторона. На бічних площинах постаменту горельєфи ілюстрували різні моменти з творів письменника Ось Еней із своєю ватагою готує човни для далекої подорожі в невідомі світи, а ось незабутня Наталка з дерев’яними відрами і коромислом бере воду з криниці, а «теє-то як його» (Возний) залицяється до неї Пам’ятник — твір славетного різьбаря-самородка Леонида Позена з Полтавщини, що, як каже Юхим Михайлів, «увесь свій різьбарський талант, усі творчі сили свої віддав Україні*5. Побували ми і в інших місцях, а далі почали шукати стежок до захованого від жандармського ока місцевого українського життя. В Полтаві жив старий українець, член Старої Полтавської Української Громади — Г. І. Маркевич. Був він видавець. На власні кошти ще до революції 1905 року видрукував кілька томів драм Ів. Тобілевича, а після 1905 року — багато творів А. Кащенка, «Коротку граматику української мови» П Залозного, «Український буквар» 0. Базилевича, «Рідна мова», «Оповідання з історії українського народу» Гр. Коваленка тощо. Мав він власну книгарню на бульварі Котляревського коло крамниці «Общества чиновников», що на розі Пушкінської. У книгарні продавалася російська література, але був там і відділ української літератури. Крім того, на Петровській вулиці, вже після революції 1905 року, коли залізні лещата російської державної системи, які перед тим нещадно здавлювали . всі прояви національного життя, тріснули й надломилися — з’яви­ лася книгарня виключно українських книжок та україніки, писа­ ної іншими мовами. Неофіційним, але фактичним господарем її була Стара Українська Полтавська Громада, про що я довідався лише багато років пізніше. По тих містах України, де до революції 1917 р. існували ук­ раїнські книгарні (а їх на пальцях можна було порахувати), ці книгарні завжди були місцем зустрічі українців. Отож ми стали вчащати у книгарні, особливо в ту, що була виключно українською, з надією стрітися там із свідомими, як тоді казали, українцями старш ої генерації. Але наші намагання не дали особливих наслідків. 41 Щоправда, я дізнався про кількох старих українців, дізнався, що на О рденській вулиці є навіть Український Клюб, куди «їздять грати в карти». Але жодного сталого й корисного знайомства, окрім знайомства з Гр. Коваленком, у мене особисто не встановилося. Складалося враження, що старша нечисленна генерація українців Полтави живе замкнуто, майже нічим себе назовні не виявляє, боїться небезпечної «політики», а в себе дома, як ніхто не чує, любить побалакати... Так, як отой герой сатири Володимира Самійленка — «На печі», що, не провадячи будь-якої реальної гро­ мадської діяльности, разом з тим пихато заявляє: Х оч пролежав я цілий свій вік на печі, А л е завжди я був патріотом,За Вкраїну мою ч и то вдень, чи вночі М оє серце сповнялось клопотом... Від діяльности Полтавського Українського Клюбу також рішуче ніяких слідів у пам’яті не лишилося. Мабуть, тому, що я цієї діяльности не спостерігав, бо з початком Першої Світової війни в його приміщенні розташувався військовий лазарет. Вимальовувалася така картина. Навкруги Полтави — чисте море х у т ір сь к о ї і сіл ь с ь к о ї У країн и , н еза то р к н у т е денаціоналізаторською політикою російського уряду. Зустрічаючи на вулицях Полтави, чи то на базарі й у крамницях, селян з примірських сіл — Горбанівки, Пушкарівки, Ґуджулів, Рибців, Тахтаулова, Яківців, Кривохаток, Острівця тощо, ми чули прекрасну народню мову. Але разом з тим селянська маса була зовсім несвідома своїх національно-культурних і національно-політичних інтересів, бо на 80-85%, внаслідок старань російського царського уряду, була темна й неписьменна6. Адже не існувало ні української школи, ні української преси, ні українського національного життя. А шкільна московська освіта охоплювала лише заможні верстви. Українське міщанство, що становило основну масу людности 80-тисячної Полтави й заселювало її кутки — Кобіщани, Панянку, Новобудову, Некрасівку тощо — так само рівняючи мало було ден ац іон ал ізован е, бо ін д устр ія л ьн ого виробництва, яке відогравало визначну ролю русифікатора і яке скрізь гуртувало навколо себе багато зайшлого російського або цілком зросійщеного пролетаріяту, в Полтаві тоді майже не існувало. Вся «індустрія» тодішньої Полтави зводилася до кількох великих млинів та іалізнпчих майстерень коло стан ції Полтава-Південна, на 42 Острівку за Ворсклою. Але й українське міщанство, хоч і вищого за селян рівня письменности, також у своїй масі не відзначалося ясно скристалізованою національно-культурною й національнополітичною свідомістю та зрілістю. Отож, людське море, що оточувало Полтаву з усіх боків та наповнювало її кутки, було цілком українське й цілком здорове. Воно (як це виявилося пізніше, в перші ж місяці революції 1917 року) ховало в собі колосальну творчу національну енергію, але в приспаному стані, в потенції. Бо не було відповідних чинників, які збудили б цю енергію, покликали б її до життя. Революція 1905 р. не встигла до кінця розбуркати й розколихати українську народню масу, не встигла поламати лещата політичної системи російської «тюрми народів». Безперечно, вирішальну ролю т у т м усіла б відіграти інтеліґенція, що твердо взявши до своїх рук провід народньою масою й піднісши високо прапор загальноукраїнської визвольної боротьби, розбудила б і спрямувала б могутні сили нашого «сліпого Самсона» на боротьбу проти ненависної колоніяльної російської системи. Але цього тоді в Полтаві не сталося, як не сталося й деінде на Україні. Чому? З багатьох причин. По-перше, інтелігенція України, а в тому числі й Полтави, не була однонаціональною. В Полтаві, наприклад, жила тоді значна кількість жидів — великих і дрібних торгівців, ремісників, фармацентів, представників «вільних професій». Жило тут також чимало російського елементу: купці й промисловці, лікарі, інженери, юри­ сти, чиновники, вчителі тощо. Не лише м'який погідний клімат та природні багатства України притягали до неї росіян. Існувала ціла система урядових заохочувальних заходів, що сприяла розселенню їх на Україні. Характерний деталь російської політичної ко­ лоніяльної системи виявляє, наприклад, замітка в газеті «Розсвіт» (ч. 46 за 7.7.1917, т. і) під наголовком — «Таємні заходи російського царського уряду до русифікації України». Кореспондент пише: «Київ, 14 травня. Лише тепер виявляється, які страшні міри вживало старе самодержавне правительство заради того, щоб змосковщити Україну. Крім соток тисяч чиновників, поліцаїв, жан­ дармів і навіть духовенства для цієї русифікації вживалися також і учителі середніх шкіл. Задля того, щоб учителі пильно В М К О Н У Ч П Ї М 43 обов'язки русифікаторів, вони одержували від московського уряду додаткову платню за цю працю. Ось які звідомлення з цього приво­ ду ми зустрічаємо в «Кієвской Мислі» з дня 14 травня: На основі законів із 1869 і 1886 років усі чиновники, а в тім числі й учителі середніх шкіл, які служили в південно-західнім краю, одержували окрему додаткову платню за «обрусєніє». Тепер куратор (попечи­ тель) Київської учебної округи Н. П. Василенко звернувся до міністра освіти з проханням, щоб цю додаткову платню за обрусєніє скасувати...» По-друге, інтелігенція Полтави українського походження була так сильно й глибоко зденаціоналізована казенним вихованням, російською школою й російськими культурними й політичними впливами,— які проймали усі форми й прояви тодішнього держав­ ного, громадського, а для величезної більшости міської інтелігенції й родинного життя,— що потрібно було національно освідомлювати ще й саму інтелігенцію, з походження українську. Треба було довгої й упертої праці, щоб поламати ту психологічну настроєність, що її протягом двох століть культивувала у нас Москва. Яку велику силу мала ця настроєність, видко, наприклад, з такого дрібного, але характерного випадку. Близько коло мене в Полтаві у будинку пекаря Рибалки жив дрібний службовець-інтеліґент О-ак. Батьки його були селяни-українці. Брат його Кирило, студент-аґроном, брав діяльну участь в українському русі, за большевиків, зазнав, як українець, що активно працював на полі української науки й культури, совєтської каторга, а пізніше — загинув у лавах УПА. І от цей інтеліґент року 1920 (себто майже через три роки після початку революції!) під час перепису ніяк не міг погодитися визна­ ти свою національність за українську, а написав у реєстраційній картці, що він... «русско-украінец»... Пригадую також другий факт. Либонь року 1907, в селі Дейманівці на Прилуччині вчитель з українців, рід якого з діда-прадіда жив тут ж е у Дейманівці, вчитель, що навіть не володів досконало російською мовою, дряпався, як тч кажуть, на стіну, доводячи, що «української мови нема!» (Він навіть оув про російське слово «нєт» і вживав українського «нема»...} Отака оула сила психологічної настроєности нашої культурної вёрсты!, вироблена російською державною виховною системою. 44 Отже, серед маси зденаціоналізованої тодішньої інтелігенції взагалі, а полтавської зокрема були лише одиниці, що цілком ясно відчували себе українцями, що цілком ясно усвідомлювали національно-культурні й національно-політичні інтереси свого на­ роду й працювали, як уміли, щоб ті інтереси захистити7. Але й ця жменька свідомої української інтелігенції, завдяки особливостям царської абсолютистичної російської державної сис­ теми, опертої на таємну поліцію, не мала змоги відкрито й легально виступати на захист свого народу, своїх переконань і поглядів. Для цього треба було ставати на важкий шлях нелегальної боротьби, а до цього шляху завжди мало хто має охоту... Денаціоналізація й обрусіння інтелігенції, з походження ук­ раїнської, досягли, можна сказати, 99%, якщо не більше! Себто, були майже цілковиті Дійсно українську інтелігенцію, українську не лише з походження, а й із свідомого відчуття цього, яка прилюдно виявила б чимсь свою українськість, яка ладна була б віддати свої сили на політичне й національне визволення народу, доводилося шукати вдень з вогнем. Тому зрозуміла ота гіркота у сатиричному вірші Осипа Маковея, написаному ігісл^ відвідин Києва на грані нашого століття: У Києві жарко, немов у печі, І в поті чола я блукаю: Н ехай! Подивлюся, хто тутки живе, Б о я Українців шукаю. їду, прислухаюсь: Москаль і Москаль, Се Л ях, хоч без конфедератки Се Ж ид, се Грузин се московський Француз Й рудії прочани з-під Вятки. Тремтить моє серце: не чую ніде Тих слів, що учила нас мати... Д е ви поховались, м ої земляки, Щ о вас тут ніде не видати? Чи ви по церквах у сумних молитвах Благаете Бога о волю? Чи ви самотою по темних шинках Л и ху запиваєте долю? 45 Чи може печери нарили собі Спокійні такі, як у ЛавріУ Чи може спите ви, як сплять у зимі Гуцульські ведмеді у гаврі? А х , ні! вас украли, в неволю взяли! Вас баба Росія украла. Я зик вам підтяла, впрягла у ярмо І воду возити казала! Гей, люди! злодійство! ловіть! караул! Я знаю ту бабу-злодійку! Б ул и Українці, отут-о були І вкрала їх, наче копійку!.. І збіглися люди, прийшов караул, Питають, яка там пригода. Я кажу: «Украли мій нарід цілий». Ті кажуть: «Невелика шкода! Твій нарід великий, се знаємо всі, Та тільки він дурень до віку: М іг сам панувати, а вліз у ярмо І вовка просив об опіку»... 6. ЗУСТРІЧІ З ПОЛІТИЧНИМИ ЗАСЛАНЦЯМИ Швидко після того, як ми влаштувалися, приїхала курсистка Наталя НІаде з батьком, який, до речі, мав у Полтаві невеличку, здається, металообробну робітню; приїхав з дружиною брат Мико­ ли Плевако Петро, студент Харківського університету; приїхала курсистка Наталя Морозова. Вони вирішили провести літо в приміському селі Яківді, розташованому на високому березі Ворск­ ли. Опинився в Полтаві й технолог, що сидів з нами у в’язниці,— Ю, Борзяк: йому заборонили після арешту жити в Харкові. Частень­ ко ми вдвох з Олексою, чи втрьох з технологом ходили повз Швед­ ську могилу або через Досвідне Поле на Яківці, щоб там гуртом погуляти, поспівати, побалакати на теми українського життя, які всіх нас цікавили. 46 Не пригадуй за яких обставин стрілися ми в Полтаві з братами Косіорами та ще з кількома політичними засланцями, що їх перед першим травня вислали в Полтаву під гласний нагляд поліції Довідавшись, як нас привезли і як над нами знущалися, не випускаючи з поліційної дільниці, доки ми не скажемо, де будемо жити, та про наш скрутний матеріяльний стан тоді, вони почали весело кепкувати: — Ех, ви!.. Та було б же казати: «Оселіть нас з політичним засланцем!» І поліція привела б вас до нас чи до когось іншого, ще й грошей дала б, бо по закону мусить видавати кожному політзасланцеві місячне утримання (він назвав, здається, 8 крб.}. Ми так завжди робимо. От що значить політична недосвідченість!— сміялися вони. Ми почували себе ніяково. Особливо прикро було згадувати, якого переляку завдав Олекса вчительці, прийшовши до не! з поліціянтом. І чому нам не спало на думку так просто зробити?! Ми бували у Косіорів на Кобіщанах, а вони заходли до нас на Пушкінську. Вони охоче оповідали різні пригоди, пов'язані з чис­ ленними арештами, мандрівками по етапах, пересильних в'язницях тощо. Одначе спільних точок у нас не знайшлося Косіори належали до російської соціял-демократичної партії, і хоча з походження були поляками, проте зовсім обрусіли, а тому до національного питання, якому ми надавали особливої ваги, ставилися цілковито байдуже, щоб не сказати вороже Так само не знайшли ми спільної мови ще з одним засланцем — харківським робітником Лазьком, розумною й політично підкованою людиною. Він, певно, теж належав до соціял-демокра­ тичної партії, і теж був докраю зросійщеним, тільки не поляком, а українцем. Якось ми пробували зацікавити його українським пи­ танням, апелюючи до національної гордости, говорячи про любов до матірної мови, а він сміючися відповів: — Та нащо мені українська мова?! Єдина «приємна» згадка про неї у мене така: коли ми, діти, допікали нашій сердитій матері, то вона кричала: «А щоб ви луснули! Та бодай вас болячка за печінки вхопила, проклятущих!» Проти такого аргументу нам забракло доказів, і ми відступили. Згодом наші зустрічі з політзасланцями якось самі собою при­ пинилися. Цього ж таки 1914 року Олекса перебрався в окреме мешкання на іншому кутку Полтави й одружився з Наталею Шаде. Тепер ми бачилися не так часто, спільність громадських інтересів тіоколі 47 втрачалася. Сприяло цьому безперечно й те, що ми мали різні соціяльно-політичні переконання, я к і виходили з різних світоглядових основ. Проте обидва ми — і він, і я — були синами свого народу, обом нам боліли його кривди й нещастя, обидва ми мріяли про його звільнення з колоніяльного московського рабства, обидва хотіли віддати свої сили на служіння йому, на його розви­ ток, — тому дружні стосунки між нами не порушилися ніколи. 7. З’ЇЗД У ПОЛТАВІ. ЗАРОДЖЕННЯ ЮНАЦЬКОЇ СПІЛКИ Ще либонь р о к у 1911 наш невеличкий у к р а їн ськ и й соціялістичний гурток, до якого належали й не-студенти — як от молоді лебединські вчителі Микола Запорожець та Грицько Пустоґвар — плянував улаштувати літом з’їзд у Лебенині в сосновому лісі Та з того нічого не вийшло. Діяльних і талановитих членів гуртка, студентів Якима Б. та Павла Соловйова навесні арештували, виключили з університету і вислали на два роки під нагляд поліції. Павла в Полтаву, Якима в Чернігів. До рук жандармів потрапила тоді й програма заплянованого з'їзду, що її склав я, намітивши теми рефератів. На щастя, прізвища доповідачів ніде не згадувались. В 1913-14 учбовому році гурток поповнився новими членами, енергійними й працелюбними. Були то: Адрій Заливчий8, що весною 1915 року з золотою медалею закінчив гімназію, та Микола Петрен­ ко, що так само тоді кінчав гімназію. Згодом обидва вони вступили до університету. Знову постало питання про з’їзд. Адже частина членів гуртка не жила в Харкові, а дехто (як от Леся Вензель) виїхав учитися до Москви. Мій арешт не зупинив товаришів, підготовка до з’їзду продов­ жувалась. Місцем зборів вибрали Полтаву, бо я, перебуваючи під наглядом поліції й не маючи пашпорта, нікуди, звичайно, не міг їхати. Важко тепер згадати, хто влітку 1915 р. був на цьому першому нечисленному з’їзді. Твердо пам’ятаю Володимира Глуходіда, Андрія Заливчого, Лесю Вензель, Марусю Соболь Запорожця, Пустоґвара й Петренка, здасться, не було, хоча запевняти не беруся. В усякому разі прибули не всі члени гуртка. Я мав окрему ізольовану кімнату. Родина Методія Аркадієвича була цілковито надійна. Отож, незважаючи на поліційний нагляд 48 за мною, шпики нічого не зауважили, все минуло гаразд. Кілька разів сходилися в мене та раз у лісі в глухому закутку, за Досвідним Полем. Відновити детально розмови і постанови я сьогодні не в стані. Час, мов рукавом, стер їх з пам'яті. Лише зауважу, що з'їзд дав сильний поштовх до чіткішого організаційного оформлення гуртка і до створення в 1915 р. на його основі Юнацької Спілки, що своєю мережею охопила Лівобережжя, власне Харківщину й Полтавщи­ ну. Головними організаторами Спілки були Андрій Заливчий, Тарас Воля, Микола Петренко і Володимир Глуходід. Тут хочу зробити кілька зауважень і спростовань з приводу відомостей про Юнацьку Спілку, на які я натрапив у друкові. 1. Дм. Дорошенко писав: «У Харкові ще в кінці 1914 р. утворився «Український Соціялістичний Колектив», який випускав відозви і відбував конференції та наради, а в апрілі 1915 р. там же, у Харкові, утворилася «Українська Юнацька Спілка», яка ставила собі метою ширення серед молоді ідеї соціялізму й визволення України. В січні 1916 р. російська поліція розгромила у Харкові українську студен­ тську громаду і перевела ряд арештів серед місцевих українцівсоціялістів. Відомого письменника Гн. Хоткевича у зв’язку з цими репресіями було вислано поза межі України»9. Щоб усунути непорозуміння, мушу зазначити: а) Віднесення на кінець 1914 р. заснування в Харкові нашого соціялістичного гуртка (а про нього тут іде мова — «Український Соціялістичний Колектив»),— який, до речі, до створення Юнацької Спілки точно формульованої й офіційно прийнятої назви не мав,— не є точне. Виник він значно раніше, про що вже розповідалося. б) Офіційна назва була не Українська Юнацька Спілка, а просто — Юнацька Спілка. в) Про розгром центрального осередку Юнацької Спілки в 1916 р. розкажу далі, а тут зауважу, що мені особисто (першу половину 1916 р. я жив у Полтаві, а другу — в Озові, у війську) нічого не було відомо про безпосередній зв'язок репресій проти Г. Хоткевича з розгромом центрального осередку Юнацької Спілки. Не пов’язує цих моментів і тодішній член Юнацькї Спілки в Харкові Микита Кекало у своєму зауваженні до дальшого розділу: «Загибель Заливчого й Глуходіда». 2. В органі 3 4 ОУН «Сурма», у статті якогось X. Д.: «Братство Самостійників»10, читаємо: «У багатьох містах України були засно­ вані братчиками нелегальні «Юнацькі Спілки», якими керували 49 братчики. Засновані були дещо більш законспіровані іуртки стар­ шої молоді, які також не знали,що вся їхня праця спрямовувалась братчиками. Ці організації не висували політичних завдань і не мали самостійних програм діяльности, але братчики їх використо­ вували для повільного прищеплювання молоді самостійницького способу думання»11. Голослівне твердження, без конкретизації, посилань та до­ казів, що члени Братства Самостійників заснували у багатьох м істах України «Юнацькі Спілки», якими й керували — є цілковитою фантазією. . а) Багатьох Юнацьких Спілок не було, була лише одна Юнаць­ ка Спілка, що діяла на Лівобережжі Її членами вважалися члени українських шкільних іуртків по ріжних містах, якщо, звичайно, ті гуртки тримали зв’язок з центральним осередком Юнацької Спілки в Харкові б) Ініціятором, організатором і рушієм Юнацької Спілки була, як у ж е сказано раніше, група ентузіястичної української соціялістичної молоді на чолі з Андрієм Заливчим, Володимиром Глуходідом, Миколою Петренком, Тарасом Волею. Ніхто з дійсних організаторів і керівник Юнацької Спілки,— що їх я назвав, і яких я добре знав, бо були це найближчі мої товариші,— н е належав і не м іг належати, через свій світогляд і соціяльно-політичні п е р е к о н а н н я , д о Б р а т с т в а С а м о с т ій н и к ів , к рай н єнаціоналістичної і по-суті реакційної української організації, голо­ вою якої, як каже автор статті, був Валентин Отомановський, що жив, либонь на Правобережжі, і яка визнавала й ширила «Десять Заповідей» Міхновського. До речі, жодного авторитету серед ор­ ганізаторів Юнацької Спілки Міхновський не мав. Для них він був надто реакційним. в) Автор статті пише, що робота Братства Самостійників «була налагоджена щ ойно в 1916 р., себто безпосередньо перед рево­ люцією»12. Тоді як Юнацька Спілка оформилася й діяла вже року 1915, а виросла вона з Українського студентського гуртка, що виник у Харкові кілька років перед тим. У першій половині 1916 р. цент­ ральний осередок Юнацької Спілки був уж е розгромлений таємною царською поліцією. ґ) Той же автор протиставляє «Юнацькі Спілки» гурткам якоїсь «старшої молоді», теж не конкретизуючи сказаного. В дійсності Юнацька Спілка мала у своєму складі і «молодшу» молодь — шкільних учнів, і «старшу» молодь — студентів вищих учбових 50 закладів. Оті студенти («старша молодь») і були організаторами й керівниками Юнацької Спілки. г) Твердження, що Юнацька Спілка та її клітини на місцях «не висували політичних завдань і не мали сам остійної програми діяльности», а що ними керували братчики, також не відповідає дійсності. Політичні завдання (щоправда, тільки в площині теоре-. тичній) Юнацька Спілка перед собою ставила і самостійну програ­ му діяльности мала. Докладніше про це мова далі. Тут же додам, коли 1917 p. революція відкрила жандармські архіви, а в тому числі й полтавські, то виявилося, що в «дєлах» кожного повітового жан­ дармського управління (їх на Полтавщині було 15) знайшли то­ тожні справи з матеріялами в копіях про український рух. І, мабуть, добрих 75%, якїцо не більше, тих матеріялів стосувалося саме Юнацької Спілки. Були там відозви, протоколи конф е­ ренцій, програми праці по гуртках тощо. Вее це — акуратно перекладене російською мовою. М. Д. Т-ський дав мені тоді одну з цих справ, вони валялися в Губ. Земстві безпритульними, і я зберігав її разом з власними матеріялами до історії Юнацької Спілки аж до року 1943, коли довелося нагло покидати Харків, залишивши там велику бібліотеку і такий же великий архів, не­ оціненної вартости для історика українського визвольного руху як до 1917 р., так і після. Без сумніву все це загинуло. Лишається сподіватися, що бодай одна з решти 14 справ десь збережеться в архіві й потрапить колись на очі українських істориків. Сказане свідчить, що творець міту про «Юнацькі Спілки», засно­ вані членами Братсва Самостійників, фактично дуже мало знав про Юнацьку Спілку, історію її виникнення, організаційну побудо­ ву, працю та конкретні керівні кадри, але мав зате багату фан­ тазію, твір якої не посоромився видати людям за правду. У статті X. Д. є й інші казочки. Наприклад, голе твердження пру те, що Василь Еланський (псевдо: Василь Еллан, або Василь Блакитний) до сам ої см ерти був нерозшифрованим членом Брат­ сва Самостійників. Це твердження цілком суперечить тому, що відомо про світогляд і переконання Василя Еланського з моменту революції 1917 р, а також тому, про що докладно розповідає його біографія1**. 3. Мемуарна згадка Ів. М-ка в «Сучасній Україні», на жаль, занадто коротка. Як видно, автор був членом Юнацької Спілки лось 51 на Полтавщині і міг би, певно, подати цікаві місцеві деталі, важливі для висвітлення діяльности організації, що виховала на Лівобережжі значні контингенти української молоді, які у перші ж дні революції ввійшли, в переважній своїй більшості, до складу молодих українських с о ц і а л і с т и ч н и х організацій (УСДРП та УНСР), взявши на себе ролю провідних кадрів, бо для цього, на жаль, не знайшлося досвідченіших старших віком людей14. 8. ЗНАЙОМСТВО З ТАРАСОМ ВОЛЕЮ Пригадую, привів якось додому Методій Арісадієвич студентатехнолога і познайомив мене з ним, рекомендуючи як такого, що дбає про те саме, що й я. Видко Методій Аркадієвич розповів йому про мене все, що знав, і той прийшов з метою встановити ближчі стосунки. Технолога звали Михайло Криворотчеико. Вчився він у Москві, а оце під час вакацій працював на тимчасовій роботі в Губернській Земській Управі. Здається, виконував десь у повіті оціночну чи статистичну роботу. Був він майже одноліток зо мною, добре гово­ рив українською мовою, враження робив приємне. Поволі з’ясувало­ ся, що в нас багато спільного в думках, поглядах, світогляді Ми подружилися, але стрічалися нечасто: перешкоджала його робота. Згодом він на деякий час і зовсім зник з мого обрію. Пізніше я довідався, що він не схотів з’являтися по мобілізації, якій підлягав, перейшов на нелегальне становище під ім’ям Тарас Воля й активно працював в організаційно-керівному центрі новоствореної Юнацької Спілки в Харкові. 9. ЗУСТРІЧ З АНТОНОМ САПАРЕМ Неждано-негадано зустрів я в Полтаві Антона Павловича Сапаря, родом із Степової України. Ми знали один одного ще з 1907-9 рр., коли я відвідував старші кляси сумської гімназії, а він — молодий вчитель, щойно з педагогічної школи — працював у селі Лебединського повіту, кілометрів за 35 від Сум. Дізнавшись від одного з молодших гімназистів, батьки якого жили в тому селі, що в сумській гімназії є український гурток, розпитавши, певно, і про членів гуртка, він приїхав у Суми, прийшов 52 до пансіону, де я жив, і, викликавши мене, почав розмову. Він прямо сказав мені, що дізнався про існування українського гуртка (а гурток в умовах тодішнього російського режиму був нелегальним!) і хоче зо мною познайомитися, щоб установити з нами тісний постійний зв'язок. Побачивши перед собою молодого, жвавого в поведінці хлопця з живими скісно поставленими очима, я спершу насторожився. — Хто він? І чого йому від мене треба? Але вслухаючися в його чисту українську мову, якою в ті часи інтелігенція не говорила ні прилюдно, ні навіть у родині, я повірив у щирість його слів. І дійсно, пізніше він виявився свідомою, глибоко відданою інтересам відродження українського народу людиною, що кров'ю ствердила свою синівську вірність. Коли 1909 р. я вступив до Університету і виїхав з Сум, то втратив Сапаря з поля зору. І раптом — зустрів у Полтаві! Виявилося, що він викладає в учительській семінарії на Шведській Могилі, кілометрів зо три від міста. Відтепер кожного разу, коли Сапар залагоджував у Полтаві справи, він неодмінно заходив до мене порозмовляти, порадитися, розпитати чи самому розказати новини з українського ж иття А якщо збирався більший гурт, то й пісень поспівати. 10. ЗАСНУВАННЯ Ш КІЛЬНИХ УКРАЇНСЬКИХ ГУРТКІВ Не без допомоги Методія Аркадієвича познайомився я з кількома учнями місцевих середніх шкіл. Коло знайомих потроху ширшало. Кінець-кінцем, у мене встановилися зв’язки з п'ятьма учбовими закладами: духовною семінарією, ремісничою, зем­ лемірною та фельдшерською школами і учительським інститутом. Зв'язки зміцніли, коли восени почалося навчання. При зустрічах з новими знайомими я піддавав їм думку ство­ рювати в школах українські гуртки, що провадили б працю національного освідомлення, де члени могли б вивчати українську мову, літературу, історію — все те, чого не давала казенна російська школа. Основна теза розмов була така: 53 Ми, молодь, маємо змогу вчитися лише тому, що простий народ тяжко на нас працює, сам живучи в гірких злиднях і безпросвітній темряві. Тому ми — як не тепер, то скінчивши науку — мусимо йому віддячитися, це наш святий обов’язок. Мусимо прийти на допомогу своєму народові, підняти його культурний і матеріяльний рівень, захистити національні, соціяльні й політичні інтереси, грубо знева­ жені царським урядом. Першим підготовчим кроком у цьому напрямі має бути вивчен­ ня української мови, від якої відірвало нас виховання й російська казенна школа, вивчення історії й літератури. І от за деякий час у згаданих вище п'яти школах створилися українські учнівські гуртки. Більш-менш легкому заснуванню гуртків сприяв сільський та міщанський склад учнів, а їакож своєрідна традиція, бо подекуди, як от у духовній семінарії, такі гуртки існували й у минулому. З одного з таких полтавських українських іуртків, як відомо, вийшов і Петлюра15. Що ж стосується гімназії та реальної школи, то мені ніяк не щастило намацати відповідного ґрунту. Стояв на перешкоді відмінний соціяльний склад учнів — там училися переважно діти росіян, жидів та поспіль зросійщеної міської інтелігенції ук­ раїнського походження: високих урядовців, лікарів, інженерів, ба­ гатих купців, дворян-поміщиків, що давно підпали під вплив російської культури. Згодом лише кілька гімназисток та либонь один реаліст при­ стали до українських гуртків при інших школах. Не здатний я сьогодні пригадати ймення хлопців, що з ними доводилося тоді мати справу. Декотрі стоять перед очима, мов живі, здається, я міг би їх намалювати, а от згадати ймення — не сила. Хоч з тих пір минуло всього 33 роки, але мене відгороджує від того часу надто багато тяжких переживань, страхіть і божевільних нервових струсів, що їх довелося зазнати, інколи стоячи віч-на-віч зо смертю. Через це тепер дивишся на минуле, наче крізь димову запону, яка то розривається й дає змогу щось побачити, то знов змикається й безнадійно закриває видноколо. Пригадую лише кілька прізвищ учнів-зв’язкових, що частенько заходили до мене до хати. Кожен з них був організатором гуртка у своїй школі. 1) 3 семінаристів постійно приходив Володимир Піснячевський, дуже енергійний хлопець, що після революції брав активну участь V жіттті повітового відділу української кооперації в Переяславі. В 54 добу розгрому Полтавської Спілки мусів покинути кооперативну ниву, працював у Києві, здається, в профспілці Робітників Освіти (РОБОС), а ще пізніше, як дійшли до мене чутки, попав під молот окупантів, що старанно корчували українську інтеліґенцію. Проте, він тоді не загинув, а, судячи зі згадки в еміґраційній пресі, його знищили вже німці в Києві десь у 1941—43 роках. Не так часто, як Піснячевський, заходив його товариш Горіздра, коли не помиляюся, Гордій на ймення. Він теж був досить активним членом семінарійного гуртка, а в революцію виявив себе свідомим українським громадським робітником, хоча й не широкого масштабу. 2) 3 іуртка ремісничої школи ходило два хлопці: один — низенький, кругленький, тихенької вдачі — Іван, прізвища не зга­ даю; другий — високий, енергійний — Сашко Гнида. За революції Сашко вступив до партії українських соціялістів-революціонерів — боротьбистів — а після злиття їх з комуністами став членом КП(б)У і під прибраним партійним прізвищем Лісовик відогравав помітну ролю в адміністрації. Деякий час він був головою Губвиконкомів у різних містах України, а на початку тридцятих років зник. Видко, його ліквідували окупанти в період широкої акції нищення ко­ лишніх боротьбистів, що стали для них непотрібні й навіть небез­ печні. 3) 3 гуртка землемірної школи приходило теж либонь двоє. Один — Сергій пізніше став боротьбистом, потрапив до лав КП(б)У і під партійним прізвищем Мінкевич завідував на початку тридця­ тих років Упрнаукою при НКО УСРР (після Яворського і, здається, після Коника, що обидва були з Галичини). Як і всі боротьбисти, Мінкевич раптово зник, треба думати, з волі НКВД. Другий — Левченко — ставний кругловидий русявий хлопець, що робив приємне враження, був головою гуртка. Згодом жандарми заплутали його у свою сітку з допомогою галичанина Веретельника, що з’явився в Полтаві швидко після початку війни. Прізвище Веретельник (ймення не знаю) врізалось мені в пам’ять, бо кілька років перед тим Петербурзьке Благодійне Товариство видало книжечку Веретельника «Про Вука Караджича», яку я читав. Чи були ці два Веретельники одна й та сама особа мені не відомо. Багато років пізніше Тарас Воля говорив мені, що до гуртка землемірної школи належав нібито й Андрій Хвиля, справжнє прізвище якого Олінтер. Чи це так, поручитися не можу. Всіх членів іуртка у той час я не бачив і прізвищ їхніх не знав, з огляду н і 55 -нелегальний характер організацій і на утруднення моїх власних рухів під явним наглядом поліції. Адже дуже часто спостерігав я за собою небажаний «хвіст*, звертали мою увагу на той «хвіст» і друзі. 4) 3 українським гуртком учительського інституту (інститут був нещодавно заснований і містився на Фабрикантській вулиці поблизу духовної семінарії) тримав я зв'язок через Івана Багрія. Пригадую, прийшов якось у неділю до мене додому маленький худенький хлопчина і, назвавши себе, завів сміливу розмову. В його поведінці вражала нервовість, очі дивно бігали, і в мене закралася підозра, чи не підіслали його. Я намагався триматися спокійно й нічим себе не виявити, був лише стриманий. Проте при дальших зустрічах я зрозумів, що риси, які насторожили мене,— звичайна хворобливість. З початком революції Багрій став діяльним членом українських есерів, працював на Зіньківщині, був «гласним» Пол­ тавського Губернського Земства. В 1918 році я загубив його з поля зору. 5) Ймення зв'язкового з гуртка фельдшерської школи пригада­ ти не можу. Здається, весною 1915 р. випускників школи послали на фронт, і мій контакт із школою обірвався. Чи продовжував там далі існувати український гурток — не знаю. 11. РОБОТА ГУРТКІВ У чому ж полягала робота українських іуртків шкільної мо­ лоді? Гуртки: а) Комплектували українські бібліотеки, щоб обслуговувати членів і не-членів, що їх сподівалися прихилити до себе, зацікавити питанням відродження української нації. Бібліотечки відогравали ролю своєрідного євшан-зілля. Треба пригадати, що в той час ж од­ на шкільна чи громадська книгозбірня не тримала української літератури. Могли лише випадково знайтися одна-дві українські книжки найбезобиднішого змісту, ото і все. 6) Керували індивідуальним читанням членів у ділянці ук­ раїнської та українознавчої літературрі. Читання відбувалося за певною програмою. г) Переводили (здебільшого щотижнево) збори членів, де обго­ ворювали різні питання, вислухували доповіді, інформації про ук­ раїнське життя тощо. 56 Пропаґандивно-освідомча робота провадилася за системою, виробленою ще в Сумах. Спершу кожен мав ознайомитися з твора­ ми, що з’ясовували суть українського питання, розкривали «неви­ дющому» очі на те, в якому стані перебуває Україна під гнітом російської колоніяльної системи, мета якої — денаціоналізація та безоглядний економічний визиск народів імперії. І справді, перечитавши з півдесятка книжок, здивований читач починав усвідомлювати те, чого сам раніше збагнути не міг. Книж­ ки ці були (назви пишу з пам’яті, тому, може трапитися, що десь і не точно): 1. Євген Чикаленко — «Розмови про мову». 2. Михайло Грушевський — «Українство в Россії і єго запроси і нужди». 3. Російська Академія Наук — «Об отмєнє стєснєній малорус­ ского печатного слова». 4. Борис Грінченко — «На беспросветном путі» (написана поросійськи про стан і ролю школи на Україні, школи, позбавленої української мови викладання). 5. Борис Грінченко — «Тяжким шляхом» (про українську пресу). 6. Михайло Грушевський — «Освобождєніє Россіі і украінскій вопрос» (збірочка статтей). 7. «Украінскій вопрос», видання журналу «Украінская Жізнь*. Особливо широко читалися й пророблялися перші чотири. Од­ ночасно провадилося читання художньої літератури: 1. Борис Грінченко — «Серед темної ночі». 2. Борис Грінченко — «Під тихими вербами». 3. Борис Грінченко — «Соняшний промінь». 4 .1. Нечуй-Левицький — «Над Чорним морем». 5. Т. Шевченко «Кобзар» (повний). 6. Модест Левицький — «За Коліївщини». 7. Микола Гоголь — «Тарас Бульба» в українських перекладах Комаря (Михайла Комарова) та М. Садовського. 8. О. Олесь — «З журбою радість обнялась» тощо. , Крім того мусіло йти ознайомлення з історією України. Для цього використовували популярні брошури: 1. Михайло Грушевський — «Про старі часи на Україні». 2. Григорій Коваленко — «Оповідання з історії українського народу». 3. Борис Грінченко — «Як жив український народ». 57 4. Борне Грінченко — «Оповідання з історії української старо* вини». 5. Александра Єфіменко — «Історія Украіни і єя народа». 6. Мих. Грущевський — «Очерк історіі украінского народа». 7. Сергій Єфремов — «Історія українського письменства» тощо. Останні книжки, особливо «Очерк історії» читали тільки найсильніші учні старших клясів, бо ці твори вимагали доброї поперед­ ньої підготовки й уміння студіювати більші наукові розвідки. Звичайно, читанням названих книжок не вичерпувалось вив­ чення українського питання. То був лише початок. Далі читали іншу літературу та пресу. А було це не так просто, якщо взяти під уваїу, що молодь у ті часи не знала української літературної мови, особливо ж мови публіцистичної й наукової. З пропаґандивною метою давали читати книжки з тематикою національно-визвольної боротьби, наприклад: 1 Теодор Томаш Єж «Вдосвіта», в українському перекладі Мо­ деста Левицького. Твір присвячений темі боротьби проти турецько­ го гніту в Болгарії 2. Іван Мінчов Вазов — «Под іґом», епопея боротьби болгарсько­ го народу проти турецького поневолення Щоб поставити перед членами українських шкільних іуртків проблему соціяльної перебудови, використовували дві невеличкі, але яскраво написані книжечки: 1. Лев Толстой — «Невже так треба» і 2. П. 0. Кропоткін — «До молоді» (Щ о робити?) Вони мусіли викликати зацікавлення соціяльно-політичним питанням. Дальше ознайомлення з цією проблемою мало провади­ тися. за ширшою програмою самоосвітньої роботи, що включала наступні твори: 1. її. 0. Кропоткін — «Запіскі революціонера». 2. С. М. Степняк-Кравчінскій — «Подпольная Россія». 3. Карл Менгер — «Новоє учєніє о государстве». 4. Тун — «Історія революціонного двіжєнія в Россіі». 5. Вернер Зомбарт — «Соціалізм і соціальноє двіжєніє». 6. Роботи М. Туган-Барановського, тощо. Чому в шкільних гуртках поряд з вивченням українського національного питання мої товариші й я вели вивчення проблем соціяльно-політичних? Тому, що, за нашим переконанням, досягну­ ти національного звільнення без знищення російської політичної системи було неможливо. Зрушити ж українську народню масу на 58 боротьбу з політичним безправ'ям і національним гнітом було дуже важко, бо на 85% неписьменне, а на 15% малописьменне селянство їх ясно не усвідомлювало. Інакше стояла справа з світом соціальним. Отож сподіватися успіху можна було лише в тому разі, якщо проблема звільнення українського народу ставилася у всій склад­ ності й широчині, а саме: звільнення політичного, національного й с о ц і а л ь н о г о . Тим паче, що соціяльні кривди, потребу соціяльних змін наш нарід відчував тоді конкретно й особливо гостро. Про це говорили безупинні — часто трагічно-криваві — селянські завору­ шення і перед, і в часі революції 1905 року. їх дуже правдиво високохудожньо змалювали два наші найбільші тодішні прозаїки: Михайло Коцюбинський у повісті «Фата моргана» та Володимир Винниченко в «Голоті». Цим і пояснюється, чому ми з товаришами звертали увагу, щоб у шкільних гуртках Юнацької Спілки ознайом­ лення з трьома проблемами українського життя (політичною, національною й соціяльною) відбувалося як з єдиним комплексом, який не можна розривати. Боротися за національне звільнення без боротьби проти гніту політичного й соціяльного ми вважали неможливим. На наш по­ гляд, шлях тяжкої революційної боротьби був неминучий. Прига­ дую, який сильний відгук знаходив у наших душах вірш Олеся, надрукований в соц.-дем. «Дзвоні» за 1913 рік і спрямований проти аполітично-етнографічного українофільства: Н е нам, не нам, осміяним, сміятись, Н е нам, скаліченим, іти, Німим — піснями заливатись, Сліпим - відшукувать світи. Н е нам ловить в небеснім морі Зорі. Н е н ам ,Орлам! А ми давно свої згубили крила, Та чи й були вони у нас?! Нудьга нам байку утворила, Непевні фарби кинув час, І ми повірили правдиво в диво... Мана Одна! Родились ми холодними мерцями І уявили з себе щось, І нам з порожніми серцями Комусь кричати довелось: Вперед! Вперед! Самоофіра! Віра В мету Святу! Кричали ми на площі і в пустелі, Ж и ли віки в короткий час, І чули нас, здається, скелі, А ле ніхто не слухав нас, Б о не носили прапори шовкові Крові. А кров Любов. А де нема любови і страждання, Там не живе, не &еться і життя... І доведеться нам під людське глузування Спинить свій галас без пуття. А замість нас великий встане раб в кайданах В ранах, Огнем, Мечем! Ще раз повторюю: провідний гурт Юнацької Спілки скеровував членів гуртків на вивчення не тільки національного, а також соціяльного й політичного питань, бо лише всі три разом, як єдиний нерозривний комплекс, могли бути розв’язані в майбутньому. 12. СТАРШЕ Й МОЛОДШЕ ПОКОЛІННЯ У той час, коли старше покоління українців сахалося політики та обминало ЇЇ десятою дорогою, коли воно не хотіло виходити за вузькі м еж і етн ограф ізм у й п о-д авн ьом у лиш алось «ук­ раїнофільським», ми, молоді, невміло, помацки, без допомоги й керівництва пробували торувати нові шляхи, як це робили й нечис­ ленні наші попередники. Ми з болем відчували, що мусимо йти самі. 60 На все життя запам’ятався мені здавалося б дрібничковий випадок. Зимою 1910-11 року, вже будучи студентом, не міг я жити в Харкові, а жив у Сумах і заробляв репетиторством. Серед моїх учнів була гімназистка-шостиклясниця, з якою я підганяв матема­ тику, що ніяк їй не давалася — Ну нащо мені альґебра й геометрія?! — одного разу вигукну­ ла доведена до розпуки дівчина.— Вони ж мені ніколи в житті не згодяться! Я пробував її потішити і, між іншим, порадив робити більше вправ, поки не піджене запущене. А вона мені на це раптом відповідає: — Не можу я віддавати ввесь час осоружній математиці! Крім гімназії я двічі на тиждень ходжу до приватного вчителя польської літератури й мушу готувати йому завдання. А лекцій з польської літератури я не покину,— з помітною гордістю підкреслила вона. Виявилось, що дівчина — полька. Брат її, ксьондз, живе в іншому місті, й лише час-від-часу навідується до Сум. Він і найшов їй учителя польської літератури. Почуте мене глибоко вразило. Малообдарована дівчина живе за сотні кілометрів від батьківщини, отут у Сумах, і має вчителя рідної літератури, про якого потурбувався старший брат! А в той же час ми, українська молодь, у себе вдома, в тих же Сумах, заснувавши 1907 року український іурток, що охоплював дві гімназії та реальну школу, за три роки не змогли найти серед дорослих жодного інтелігента-українця, хто б допоміг нам вивчити мову, літературу й історію України... Ми працювали самотужки, невміло, спотикаючися. Українська молодь, що в неї прокинулася національна свідомість, не тільки не знаходила в ті часи допомоги чи бодай співчуття з боку індиферентних до національного питання старших (за дуже й дуже малим винятком), а часто-іусто натрапляла ще й на неприхильність,а то й відверту ворожість та осуд. Російська імперіялістична ідеологія у тодішній цареславно-монархічній відміні, прищеплювана впродовж багатьох поколінь російськими школою, літературою, мистецтвом, а також пресою, що виховувала проросійську громадську думку, цілком зрусифікувала українську з походження інтелігенцію, поставила її в лави при­ хильників і захисників «єдиної неділимої Росії». Українська ж па­ родия маса хоч і лишалася не зрусифікована, була, проте, темна й 61 .національно та політично несвідома, про що також подбала дале­ косяжна московська політика колоніяльного панування. Яскравою ілюстрацією до трагічних своїми наслідками конфліктів між батьками й дітьми, що виникали на ґрунті проти­ лежного ставлення до національного руху в період між двох рево­ люцій, може служити надруковане у скрентонській «Народній Волі» оповідання про життьові пригоди Всеволода Козловського, співробітника газети «Рада». Батько Всеволода, сільський свяще­ ник на Правобережжі, замість допомоги прибулому з Києва синові, виганяє його з хати й погрожує видати поліції, коли довідується, що син мав зв’язок з українськими нелегальними організаціями (належав до РУП), а тепер влада його шукає, і він мусить негайно тікати за кордон16. Так виглядала тодішня дійсність, що її не може зрозуміти багато людей пізніших ґенерацій або тих, що жили й виросли за межами підросійської України. «Єдинонеділимська» ідеологія міцно опанувала не тільки ту частину української інтелігенції, що була прихильна до російського монархічного устрою, в якому бачила гарантію матеріяльного до­ бробуту (Родзянки, Харитоненки, Лизогуби, Скоропадські й безліч інших), а й ту, що стояла в опозиції до монархії з її становою структурою й перебувала під революційно- демократичними впли­ вами (Степняк-Кравчинський, Кибальчич, Перовська, Стефанович, Дебагорій-Мокрієвич, Короленко тощо). Підкреслю — серед тодішньої української інтеліґенції лише дуже нечисленні одиниці почували себе не «общеросами», а ук­ раїнцями. Тому не дивно, що я ніколи не чув, щоб у Полтаві в українських родинах (за винятком родини Г. Коваленка) батьки наймали дітям приватного вчителя української мови та літератури, або -історії України, або, нарешті, самі навчали цього дітей. Я також ніколи не спостерігав, щоб старша Генерація намагалася взяти до своїх рук керівництво українською молоддю. — Чому?— напрошується питання. Тому, що українофільська Генерація загалом боялася «злізти з печі*, а як і злазила, то не виходила за межі етнографії, щоб бува не стати неблагонадійною. В цьому й .крилася наша трагедія. Українська нація в ті часи була обезголовленою нацією без освіченого прошарку. Жменька інтеліґентів-українців становила малесеньку краплинку в морі багатомільйонової темної й упослідженої маси. 62 1917 року це призвело до того, що розбуджений до нового життя український народ нагадував колосальну армію з полковод­ цями, але без кадрів нижчого й середнього командного складу. І бій програлй. Але я забіг наперед. Повертаюсь назад до передреволюційного періоду. 13. ВІЙНА І ДЕЩО З НЕЮ ПОВ’ЯЗАНЕ Я забув сказати про початок Першої світової війни та про явища, безпосередньо пов’язані з національним українським ж ит­ тям. Першу вістку про війну, що вдарила, як грім з ясного неба, приніс Методій Аркадієвич, годині об одинадцятій ночі Як зараз пригадую, ніч була тиха, тепла, лагідна, таємничо мрійлива. Аж ось до кімнати входить Методій Аркадієвич. Обличчя безмежно стурбоване, очі мають незвичайний вираз. В голові в мене блискавкою: «Що трапилось?» І наче у відповідь чую: — Війна!- Війна з німцями!- у місті розліплюють урядове повідомлення... щойно прочитав-, загальна мобілізація запасних.завтра мушу з'явитися... (Пригадуєте, незвичайно яскравий опис оголошення війни й мобілізації у Винниченковому «Хочу»?) Не буду описувати, як наступного дня сонна Полтава перетво­ рилася раптом на гомінкий військовий табір, в якому люди, вдяг­ нуті в новоодержані уніформи, сновигали, мов на велетенському ярмаркові. Відзначу лише два цікаві моменти з місцевого життя, пов’язані з війною, а саме: а) анонімну відозву Старої Української Полтавської Громади й б) появу втікачів-виселенців з західних українських земель. Коли саме Стара Полтавська Українська Громада випустила відозву про знущання Москви над українським народом, не можу сказати. Я знав про неї від Олекси Синявського, що мав більше зв’язків із старими полтавськими українцями, проте до рук вона мені тоді не потрапила. Текст відозви дістав я значно пізніше вже під час революції. Примірник мав сторінок вісім звичайного розміру письмового паперу, текст писано рукою. Наголовок, якщо пам’ять не зраджує, голосив: «До всіх народів світу». Хто випустив відозву, не зазначалося, мала вона анонімний 63 характер, а притому була беззубою, плаксивою, наповненою рито­ рикою у формі звертань до окремих народів, на взірець: «Прекрас­ ная Франціє!», «Могутня Британіє!» чи «Гордий Альбіоне!» Зовсім незадовільне враження лишилося від неї в пам’я ті Як була використана відозва, куди спрямована — не знаю. Можу тільки сказати, що серед української молоді ніхто її не поширював, молодь її змісту не знала. Бо якби було навпаки, то мені, що стояв тоді у центрі молодечого життя, про неї сказали б і показали б саму відозву. Цікаво, що про відозву ніколи нічого не згадував і Гр. Коваленко, з яким я мав постійні й досить близькі стосунки. Треба думати, що її поширили в дуж е обмеженій кількості серед тісного гурту «старих». Автори видко боялися широ­ кого розповсюдження, щоб вона не потрапила до рук поліції. Дійсно, коли революція відкрила жандармські архіви, то ми з подивом побачили там цілі справи з докладними інформаціями про діяльність Юнацької Спілки та загально-український рух із згад­ кою імени Михайла Грушевського тощо, але ні відозви Старої Української Полтавської Громади, ні навіть згадки про неї серед матеріялів не було. Надто утаємничений її випуск нагадував го­ резвісне показування дулі з кишені... Саме рису безмежної полохливости старшої ґенерації українців-полтавчан талановито висміяв кілька років перед тим Па­ нас Мирний у барвисто написаному сатиричному оповіданні «Дур­ ниця». Невдовзі після початку війни до Полтави стали прибувати втікачі з прифронтової смуга — Холмщини, Волині тощо. Особливо багато приїхало з Грубешова. Були тут поляки, було чимало жидів, і це особливо впадало в око, бо відразу Полтава зарясніла вивісками, писаними дивовижною «російською» мовою, на зразок, «Сию дєцкіє рубасіцкі, сороціцкі», що ми, читаючи їх, кишки рвали зо сміху. У Полтаву ж переїхали з прифронтової смуги якісь дрібні фабрики та робітні Переїхала Грубешівська гімназія. Серед утікачів були й українці. Один свідомий українець, вчи­ тель народної школи, Сидорук влаштувався на роботу в Полтавсь­ ке Губерніяльне Земство, де ми й познайомилися, коли з провесни 1915 р. я став працювати в уповноваженого в справі постачання продуктів армії, канцелярія якого містилася в будинкові Земства. 1915 року, під час відступу російської армії в місті заявилося кілька десятків примусових утікачів з Галичини переважно селян, частина з них у характерних гуцульських строях, та групка 64 інтелігентів. їх примістили гуртом у будинкові, що належав, ма­ буть, Земству, на розі Олександрівської вул. та майдану Старого базару з водогінною баштою, «водокачкою». Ми Обережно пробували увійти в зносини з новоприбулими братами з Галичини. Зібрали трохи грошей, трохи українських книжок, але... селяни були неписьменні, а інтелігенція дивна й невиразна. В пам’яті лишився непривабний образ молодого чо­ ловіка — Продана. В його поведінці було щось таке, чого я не вмію переказати, але що відвертало нас від нього, хоча ми й мали щире бажання допомогти. У мене потім виникла підозра, що інтелігенція належала до москвофілів, дарма що нічим цього назовні не виявля­ ла. Здається, я мав рацію. Досить швидко цих людей кудись перевезли. Зостався у Пол­ таві один-єдиний дід-іуцул, з яким іноді розмовляв Гр. Коваленко. Почував себе дід безмежно самотнім, покинутим на людському шляху і по роботі у вільні вечірні години виливав свій сум, свої жалі грою на саморобній сопілці. У Полтаві, коли не помиляюся, й закінчив він свою страдницьку життьову путь під час революції 14. РОЗГОРТАННЯ МЕРЕЖІ ЮНАЦЬКОЇ СПІЛКИ - юс Мої товариші в Харкові, особливо молоді — Андрій Заливний та Микола Петренко — розвинули кипучу діяльність. Завдяки їхнім старанням, завдяки допомозі Володимира Глуходіда й Тараса Волі, що приєднався дещо пізніше, Юнацька Спілка набрала характеру широкорозгалуженої організації, що охоплювала дві іуберні — Харківщину й Полтавщину. Прив’язаний до Полтави і «піднадзорний», я не міг, звичайно, брати безпосередньої участи в Комітеті ЮС у Харкові. Тому мені важко зараз сказати, в яких саме містах згаданих губерень ЮС мала пункти опертя. Пригадую лише, що на Полтавщині існували гуртки в Миргороді та, Лубнях. Найбільшими ж, найсильнішими осередками організованого руху української молоді лишалися, звісно, Харків і Полтава. Зріст організації перш за все вимагав докладно розроблених програми й методики праці. Готових взірців ми не знайшли, дово­ дилось давати раду самим. 65 Приїздили в Полтаву Андрій Заливний, Володимир Глуходід, Микола Петренко. Ми радилися, обмінювались думками, перегля­ дали, змінювали й доповнювали мою стару програму. Після того, як нову програму ухвалив з’їзд ЮС в Харкові, її розмножили й переда­ ли шкільним іурткам для відповідного налагодження праці. Ця програма, як я вже згадував, фігурувала в російському перекладі по всіх повітових жандармських архівах Полтавщини. Видко влада дуже уважно стежила за рухом. Можливо, що програма, як і звіти про роботу та протоколи з’їздів ЮС, потрапили до рук жандармів під час масових арештів членів ЮС у Миргороді Роботу по шкільних українських гуртках ми пробували нала­ годити в спосіб самоосвітній. З таким розрахунком складалася й програма. Всі члени мали за певним пляном, тематично, перечиту­ вати відповідну літературу, а сильніші — готувати реферати й переводити обговорення на зборах. Ми добре знали з практики, що іурток молоді, хай він скла­ дається навіть з ентузіястів, швидко занепаде, якщо не матиме бодай доривочної допомоги й підтримки ззовні. Тому виникла дума про більш-менш систематичний об’їзд іуртків старшими членами ЮС. Сам я обслуговував полтавські гуртки. Постійно до мене при­ ходили хлопці з різних шкіл, розповідали й радилися, а коли-не-ко­ ли ходив на збори гуртків і я, але з обережности часто робити таких відвідин не міг. Пригадую, одного разу був я десь на Павленках на зборах іуртка ремісничої школи. Невеличка кім натка. Повно хлопців. Зійшлися так, що ніхто не бачив: двері кімнатки виходили в кори­ дор, а наймач кімнати зустрічав кожного на порозі. За стіною господарі голосно й весело розмовляють при столі Стукають склян­ ками, чайними ложечками, посудом. Все це добре чути, бо в стіні є плохенькі двері, хоча й забиті. Не згадаю вже, на яку тему я говорив. Старався, щоб не голосно, але через деякий час за стіною цілковито стих гомін, а потім хтось постукав з коридору й покликав хлопця, що тут жив. Бліда й перелякана господиня сказала квартирантові, щоб ми негайно припинили збори, бо інакще вона мусить піти заявити поліції... І ми тихо розійшлися... Проте не завжди кінчалося так драматично. Якось на зборах того самого гуртка в іншому місці Сашко Гнида зустрів мене словами: 66 — Ось розсудіть нас! Ми тут сперечаємось і ніяк не погодимось. Одні кажуть: «Краще своє латане, аніж чуже хапане», а другі відповідають — «Якщо наше латане, то нащо нам його триматися? Візьмімо краще у чужинців». Довелося експромтом говорити на тему Шевченкового — Учітесь читайте. І чуж ому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Я казав, що ми безперечно маємо триматися всього того, що є нашою національною ознакою (як, наприклад, мова, пісня тощо), всього того, що є в нас хорошого й корисного. Але разом з тим ми, без явної шкоди для себе, не можемо відкидати й того чужого, що теж є хороше, корисне, потрібне, що допоможе нам стати ро­ зумнішими, культурнішими, що сприятиме нашому розвиткові, або що потрапить дати зброю в боротьбі за політичне, національне й соціяльне звільнення нашого народу. А ндрій Заливний п ростудію вав товстел езн у кн и ж ку австрійського соціяліста Отто Бауера17. «Національне питання й соціял-демократія» і з рефератом на цю тему об'їздив іуртки різних міст. Побував він у Полтаві, Миргороді, Лубнях тощо. Микола Петренко робив об'їзди, звертаючи особливу увагу на організаційний бік справи. Він же невтомно розмножував програму та інші інструктивно-інформативні матеріяли, пишучи їх друкова­ ними літерами під копірку, або' друкуючи на гектографі. Либонь навесні 1916 р., приїхавши до Полтави, заходив до мене діяльний член Юнацької Спілки Гнат Михайличенко , дуже гар­ ний з себе й симпатичний хлопчина. Це була перша й остання наша зустріч. Наприкінці 1919 р. Михайличенка закатували денікінці 15. РОЗГРОМ УКРАЇНСЬКОГО ГУРТКА МИРГОРОДСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ ШКОЛИ У Миргороді було два українські гуртки: один в гімназії, а другий — в художній школі. Миргородська художня школа ім. Гоголя, що розвивала й зберігала кращі традиції українського мистецтва, збирала у своїх стінах для навчання здебільшого сільський український елемент. Незважаючи на російську викладову мову, традиції української 67 культури були тут сильні, хоч і не яскраво, не чітко, з погляду політичного, виявлені. До речі, у школі працював викладачем відомий художник О. Сластіон, автор альбому малюнків до «Гайда­ маків» Шевченка. Гурток, як свідчить колишній його член Іван Г. К-А, що з ним я випадково спіткався на вигнанні,— об'єднував близько 50 осіб. Принаймні таку кількість він бачив на одному з зібрань у лісі. З Харкова не раз приїздив до них Андрій Заливчий та Микола Петренко. А на з’їзд ЮС від гуртка їздили Артем Семінько, родом з Роменщини, та Семен Бакало з Миргорода. Збори гуртка, як згадує І. Г. К-А, дуже часто відбувалися у старої Лещихи: у неї бо учні художньої школи наймали велику, придатну для зборів, кімнату. Зборам не перешкоджало навіть те, що у Лещихи на кватирі жив ще й поліційний пристав... Ніхто із старших українців-миргородчан з гуртком зв’язків не мав. О. Сластіон також,як пригадує І. Г., був дуже обережний, стояв осторонь, але, коли до нього зверталися, старався допомогти, чи захистити. Катастрофа в 1915 р. трапилася, здається, внаслідок листуван­ ня. Хтось із членів гуртка, потрапивши в армію, допустився необе­ режних висловів у листах. Цензура на те натрапила, і жандарми перевели низку арештів і в армії, і в школі. Близько півтора десятка осіб опинилися у в’язниці Хоча гурток не був активною політичною організацією, а лише самоосвітньою, проте український характер його дав підставу владі багатьох покарати, коли не в'язницею то виключенням зі школи. Постраждали, звичайно, найдіяльніші члени. Крім необережних листів, у розгромі миргородського гуртка, на думку І. Г., відограв ролю ще й провокатор. 16. ЗНАЙОМСТВО З МОЛОДИМИ КООПЕРАТОРАМИ Не пригадую вже, як познайомився я з Михайлом Т-ським, що був трохи старший за мене. Син священика, вчився він у Пол­ тавській духовній семінарії, а потім у Комерційному інституті в Москві. Тепер працював інструктором кооперації при «Кооператівном Отдєлєніі Полтавского С.-Х. Общества». Мав дружину й '!•: 68 Ш ,к у ДОЧКу ОріІСЮ. На ф ото (зліва направо) у перш ому ряду: Пантера (М ихайло Іванович Т арасю к, він ж е - М. ІІільчук), М ихайло Дмитрович ТокпрспсмепП, Володимир СсрічГюмпч Д убів; у другом у ряду: Є вгенія Степанівна Д убова (Л егк а ) та Надія Омельченко. Ми заприятелювали, я став заходили до них. Михайло Т. мав бандуру й інколи грав на ній, співаючи приємним тенором прекрас­ них пісень. Була в нього й реля.* Коли він грав на ній, то звичайно затягав ж артівливих, наслідуючи маніру старців-лірників. Мав він чималу збірку запнеанпх з уст оповідачів народніх ж артів-анекдотів, що могла сміливо конкурувати з «Веселим оповідачем» Б. Грінченка та співомовками Ст. Руданського. Ж вавої, веселої вдачі, Михайло Т. й сам постійно ж артував, сипав дотепами. Часом я заста ва в його за різьбарством гуцульського типу з інкрустацією різнокольорових дрібних намистин. Усім він цікавився. Його родина *Реля — назва г.зз. колісної ліри, в супроводі якої співали лірники. 69 була українською родиною нового типу, що почали з’являтися після революції 1905 р. В хаті панувала українська мова, а українські культурні й політичні інтереси переважали в житті всі інші. Особливої ваги Михайло Т. надавав кооперації, ентузіястом якої був. Він розглядав кооперацію як прекрасну легальну школу, де наше селянство вчиться провадити громадські справи в спосіб демократичного самоврядування, вчиться нових принципів громад­ ських відносин. Крім того, кооперація створює громадську матеріяльну базу, найменш залежну від царської адміністрації. У Михайла Т-ського познайомився я з двома молодими хлопця­ ми мого віку, ще студентами, що приїхали на початку 1916 р. з Київщини працювати на ниві споживчої кооперації. Були то Воло­ димир Дубів і Павло Височанський. Здається, там же зустрів і Миколу Ковалевського, новоприбу­ лого співробітника кредитової кооперації. Пригадую, від нього дістав я кілька чисел «Боротьби», українського революційного орга­ ну, який щойно почав виходити, певно, в Києві. Друкований на склографі журнал формату звичайного зошита мав на заголовній сторінці слова Шевченка: «Борітеся — поборете!» Не знаю чому, може тому, що, як мені тоді здавалося, Микола Ковалевський поводився трохи пихато, тісніших стосунків у мене з ним не встановилося. Згодом він переїхав до Києва, де як член укр. партії с.-р. був висунутий на пост генерального секретаря земель­ них справ при Центральній Раді і я з ним ніколи більше не зустрічався Не пригадую, коли саме познайомився я з інспектором коопе­ рації Борисом Мартосом, що працював при Полт. Губ. Земстві. Кілька разів бував у нього дома, запізнався з дружиною. Проте тісніших відносин між нами тоді також не встановилося, а пізніше, коли я повернувся з війська, в Полтаві їх уже не було. 17. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО РЕВОЛЮЦІЙНОГО ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА - УРЧХ Арешти між членами іуртка Миргородської художньої школи наштовхнули на думку створити в Полтаві Український Рево­ люційний Червоний Хрест, завданням якого було б збирати кошти т лопи.могу українцям, жертвам царського режиму. 70 Цю думку я порушив на товариській зустрічі в господі Михай­ ла Т., де були присутні Володимир Д, Павло В. і, якщо не помиля­ юся, Микола Ковалевський, Гуртом вирішили заснувати Укр. Револ. Червоний Хрест. Розпочали збір грошей. Каса й звітність зосередились у мене. Нагромадження засобів відбувалося дуже туго. Всі ми були «зли­ дарі», а шкільна молодь, з якою я мав широкі зв'язки, була ще безгрошевіша. Знайомств серед поважних, а найголовніше — за­ можних, людей не було, та й не до кожного з таким ділом підступиш! Із старших громадян, як пригадую, звертався я лише до Гр. Коваленка та до Юр. Соколовського. До Гр. Олексієвича я звернувся в зв'язку з окремою справою. Хтось дав мені адресу дівчини-галичанки, що потрапила чи то до Києва, чи то до якогось іншого міста, тепер вже не згадаю, жила сама й була в тяжкій матеріяльній скруті Я написав їй листа, вона швидко на нього відгукнулася. Гірко скаржилася на свою долю та на тяжке життя серед чужих людей, без рідних і без будь-яких засобів до існування. З тим листом я й пішов до Гр. Олексієвича та заговорив про матеріяльну допомогу. Прочитавши листа, Г. 0. несподівано для мене зайняв позицію холодного й безсердечного критицизму. Це, мовляв, дівчина, яка зв'язалася, очевидно, з офіцером російської армії, той привіз її з Галичини на Наддніпрянщину, а тепер кинув. Про допомогу ані згадки! Навпаки, з його терпких слів, хоч і не сказаних прямо, виходило: «Не варта вона уваги...» Мені стало неприємно й ніяково. Ніяково не за себе, а за нього. Я подумав: «Нехай навіть і так! Але хіба це не наш обов'язок простягти свідомій українській дівчині з інтелігентної родини (про що свідчив зміст листа) руку допомоги, бодай скромної!? А хто ж їй тоді допоможе?!-» Мені неприємно було наполягати й дискутувати. Я пішов ні з чим і більш ніколи не звертався до нього по гроші. Не просив підтримати й Укр. Рев. Черв. Хрест. Проте наші особисті стосунки не порвалися, я бував у нього, а часом заходив до мене він. Обидва ми були українці, і нас єднала спільність національних інтересів. Кожен робив на рідній’пиві те, до чого бз^в здатний. Робітників же, взагалі,— були у нас одиниці... Коли я працював в Уповноваженого в справах постачання продуктів армії,у мене встановилися непогані взаємини з голм-.нпм 71 , агрономом Полт, Губ. Земства Юр. Соколовським (у 1918 р. при гетьмані він був міністром хліборобства), який фактично на собі вивозив усю роботу Уповноваженого, через що мені й довелося щоденно мати з ним справу. Я звернувся до нього по допомогу УРЧХ. Він не одмовив. Хоча він нічим не виявляв себе як українець, проте був людиною порядною, чулою і відразу дав одну чи дві троячки. Решту фондів зібрали ми по копійці серед молоді. Були вони невеликі: в межах одної чи двох сотень. Нашу ініціятиву підхопив Комітет ЮС, він випустив спеціяльну відозву й розпочав по всій мережі ЮС збір коштів для УРЧХ. Повну звітність полтавської організації УРЧХ та відозву я зберігав до 1943 р. до виїзду з Харкова. 18. ВИДАВНИЦТВО ЮНАЦЬКОЇ СПІЛКИ Влітку 1915 р. Тарас Воля приїхав до Полтави й найняв собі в садку у сусіди маленьку порожню комірчину. Одного разу я запро­ понував Тарасові спільно видати для гуртків ЮС збірник ук­ раїнських революційних пісень, брак якого відчувався в нашій пропагандивній роботі серед молоді. Він охоче погодився. Швидко я впорядкував збірничок і добув гектографічне чорни­ ло «Пелікан» чотирьох різних кольорів. Ми запаслися гліцерином та желятиною й заходилися в комірчині в садку варити на спиртівці гектограф. Тарас добре малював, отож роботу розподілили так: я писав друкованими літерами пісні, а Тарас робив до них кольоровим чорнилом відповідні малюнки та заставки. Так з’явилося наше перше видання «До боротьби!» тиражем 70 чи 75 пргшір. Видання, дякуючи чотирьом кольорам (червоний, зелений, чорний і фіялковий) та акуратній роботі, вийшло незви­ чайно ефектне. Ні до, ні потім не бачив я жодного революційного (ані українського, ані російського) гектографічного видання, що було б технічно краще виконане. Другим виданням була брошура Льва Толстого «Невже так треба» в українському перекладі Андрія Заливчого. Збірник пісень мав формат звичайного зшитка, а книжечка Т . ' - ' Г Т О Г О — вдвічі менший. 72 Під час Різдвяних вакацій 1915 р. в селі Міські Млини, де жила його мати, Андрій Заливчий за цим зразком сам надрукував ук­ раїнський переклад книжечки Кропоткіна «До молоді» в кількості, либонь; 50-60 примірників формату зошита. Переклад зробив він сам. З технічного боку вийшло у нього не надто добре, але читати можна було. Після цього Комітет ЮС в Харкові вже постійно використовує гектограф для друку проклямацій, програм, звітів тощо. Вже коли я був у війську, у Харкові надрукували збірник статей та поезії, з технічного боку дуже недосконалий. Мені до рук потрапив настільки зле виконаний примірник, що я не міг його вчитати. 19. В ПОШ УКАХ СТАЛОГО ЗАРОБІТКУ Репетиторський заробіток — річ нестала: сьогодні він є, завтра — немає. Жити з нього важко, тим паче, що й платять репетиторам здебільшого мізерно. У пошуках роботи пішов я, хтось порадив, до молодого вченого садовода — українця родом — Дейнеки. Прийняв він мене досить холодно, в коридорі, не запросив навіть до кімнати. Проте, на його рекомендацію одерж ав я працю в «Полтавском Сель.-Хоз. Обществе?»: мав готувати пакети сухого борщу для армії. Випало працювати не самому, а спільно з іншими робітниками — двома чоловіками й жінкою. Робота була неважка і давала близько карбованця на день, але мала дві неприємні сторони. По-перше — в кімнаті, де ми працювали, від сухої городини збивався пил, що сильно дратував мою хвору на катар носоглоту. А по-друге... Ми мусіли змішувати в засіку різану картоплю, капусту, морк­ ву, цибулю тощо і набивати мішаниною паперові мішечки. Товкти сушню заборонялося. Проте мої партнери (працювали ми всі гуртом, а не нарізно), озирнувшися, чи не дивиться хто з адміністрації, швидко стрибали в засік і ногами розминали городину, щоб вона легше й швидше вкладалася в мішечки. Мене це страшенно обурю­ вало. І не тому, що вони порушували інструкцію, а тому, що харчовий продукт, хай і призначений для варива, товкли чобітьми, в л і с п у *п - т 73 же ходили надвір по грязюці до брудного виходка. Мої протести відскакували, мов горох од стіни, хібащо викликали озлоблення. До того ж обидва чоловіки виявилися хамами. В присутності жінки вони нарочно один з-перед одного говорили гидоту та бридко лаялися. І знову протести не давали жодних наслідків. Другі,може б,не звертали уваги на таке, а мене воно мучило. Я переживав моральне приниження. Подібна поведінка грубо супере­ чила моїм життєвим засадам, усе в мені бунтувалося. І хоча в мене ніякого іншого заробітку не передбачалося, одержавши ввечері свій карбованець, я вирішив більше не повертатися. Певно ті, що за мене клопотали, дізнавшися про втечу, обзивали мене білоручкою — не схотів, мовляв, робити чорної роботи. І знову пошуки. Григорій Олексієвич повіз мене до знайомого фабричного інспектора Карла Карловича Краузе. У нього мобілізували писаря. Краузе взяв мене і призначив платню 25 кбр. місячно, дарма що попередникові платив 32. Працювало нас двоє: діловод канцелярії та я. Моя робота полягала в переписуванні листів з чернеток, що їх нотував Карл Карлович. А писав він таким почерком, що частенько ні я, ні діловод не могли вчитати. Коли ж я, кінець-кінцем, ішов до нього за роз'яс­ ненням, то Карл Карлович ламаною російською мовою говорив мені: — Забув!» Сам не знаю, що тут написано... Залишіть... І писав другого листа такого ж нерозбірного... Готував я також «Котлові книги». Пробув я там місяців зо три. Писаря-попередника поранило під око, його звільнили з війська, і він після лікування повернувся до виконання своїх обов’язків. Це було в перші місяці 1915 р. Згодом на рекомендацію Бориса Мартоса прийняли мене до Уповноваженого в справах постачання продуктів армії, канцелярія якого містилася в приміщенні Полт. Губ. Зем. Управи. Тут уперше зустрів я старих українських діячів: Гр. Ротмістрова, що завідував статистичним Бюром Губ. Земства, Льва Падалку, відомого історика Полтавщини Павла Макаренка. Проте особисто ознайо­ мився з ними вже після революції. 74 20. ПРАЦЮЮ НАД УКРАЇНСЬКОЮ ДИТЯЧОЮ к н и ж к о ю Ще гімназистом захопивсь я ідеями вільного виховання, що їх пропагувала група наслідувачів Льва Толстого на чолі з Горбуновим-Посадовим. Ця група видавала книжки й журнал «Свободное воспітаніє». Я мріяв, закінчивши історико-філологічний факультет по відділу історичному, викладати історію в середній школі, щоб мати вплив на формування світогляду української молоді та допо­ магати розвиткові її національної свідомости й любови до України. Після арешту мрії зникли, як мильна банька, бо я став неблагонадійним і стежка до школи в тодішніх російських умовах закри­ лася. Проте зацікавлення проблемами виховання дітей лишилося. Сидячи у в’язниці, написав я веселу казочку «Переполох», і п пощастило винести на волю. Згодом переклав казочку-леґенду Льва Толстого «Большая Медведица» («Віз»), видану ГорбуновимПосадовим, та кілька інших. Так підібралася збірочка невеличких оповідань для малих дітей, яку я мріяв видрукувати під назвою «Книжка діткам для розваги». До текстів зробив ілюстрації та обкладинку хлопець із Шиша­ ку, Ничипір Чумак, колишній учитель Миргородської художньої школи ім. Гоголя, що з цдм мене познайомили в родині Методія Аркадієвича. (За єжовщини Чумак безслідно зник у кам’яних мішках НКВД). Після одної розмови з Антоном Сапарем мені спало на думку інсценізувати поему Куліша «Чумацькі діти», що я й зробив. Вчи­ тель Сидорук з Холмщини, про якого я передніше згадував, поба­ чивши п’єску, захопився нею і взявся надрукувати її на машинці Так почалася моя скромна праця на ниві дитячої літератури, хоч реальних перспектив на друк (та ще в період 1914—1916 рр.) не було ніяких. Навіть зумівши щось видати, не доводилося за тих часів розраховувати на будь-який матеріяльний зиск. Ринок ук­ раїнської книжки був у Росії штучно звужений, і більшість надру­ кованого роками і навіть десятиріччями чекала покупців. Отже єдиною рушійною силою моїх літературних спроб був ентузіязм, бажання хоч чимось прислужитися українському культурному розвиткові та ще молодеча фанатична віра у краще майбутнє своєї нації. 75 21. НАСТРОЇ Й ПОЗИЦІЇ ЩОДО ВІЙНИ Року 1910 0. Олесь писав: Над нами ніч безрадісна, осіння. М и горнемось, ховаємось, тремтим... А десь в пітьмі несеться голосіння З прокляттям віковим. І мало нас... І як іти із ночі?.. Н е сплять, пильнують хижі вартові... Хт ось гострить спис, хтось шаблю точить. Хтось лізе по траві. Кудою йти?., кудою нам тікати?.. Оточені зусюди катом ми... Коли не смерть, так вічні грати П роклят ої тюрми... Якщо перед війною настрій українського громадянства — під всезростаючим тиском столипінської «пацифікації» України — до­ ходив меж зневіри й розпачу, то після початку війни він ще чорнішає. 1914 року «панам офіцерам» російської діючої армії довірочно видали секретну брошюру «Соврємєнная Галічіна. Етнографічєскоє і культурно-політічєскоє состояніє єя в связі с національнообщєственнємі настроєніямі». Цю «Записку» було складено при Воєнно-Цензурному відділі Управління Генеральної Квартири Штабу Головнокомандувача арміями Південно-Західнього фронту в липі 1914 р. (Цікавий деталь! Вже в липні готувалися до окупації Галичини, хоча війну оголошено 2 серпня). Друкували «Записку» в похідній друкарні Штабу. В брошюрі перераховано низку ознак, що допомагають розпізнати українців (які газети читають, які портрети прикрашу­ ють їхні приміщення, які пісні співають тощо) і висловлено поба­ жання (подаємо в перекладі): «При окупації краю (Галичини) досить було б припинити видання українських органів («Руслан», «Діло», «Свобода», «Гро­ мадський Голос», «Воля») і встановити догляд за українцями у Львові та в таких провінційних центрах, як Стрий, Перемишль, 76 Тернопіль, Станіславів, Коломия. По селах нагляд, у величезній більшості випадків, здійснюватиме селянство, а саме: сільські старости та сільська поліція» (ст. 21). А на питання «Як треба ставитися до українців?»— дано таку відповідь: «До селян, затягнутих у лоно цього табору (українського), треба ставитися, поки немає активних виступів, вибачливо і навіть поблажливо. Вони були грубо обдурювані своєю владо­ любною інтелігенцією і не могли розібратися в цьому, бо не знали великоруської й малоруської історії та дійсної правди. До інтелігенції треба ставитися вичікувально: може вона своєю поведінкою та усвідомленням дійсного стану речей, не зважа­ ючи на своє владолюбство, примусить нас забути старе, і нам не доведеться звертатися до застосування суворих законів воєнного часу»... (ст. 24). У перші ж дні війни в Росії закрили всі українські видання й почали арештовувати українських діячів. Грушевського, що поспішав із закордону, схопили, як тільки він приїхав до Києва, і вивезли з України. В окупованій Галичині теж відбувалися під керівництвом двох україноненависників — графа Бобринського та єпископа Євлогія — погроми українського життя.. Ці погроми, вияв зарозумілого російського шовінізму, примуси­ ли виступити з прилюдним протестом красноярського єпископа Нікона (Везсонова). Єпископ Нікон, сам росіянин родом, пише, що «довго жив і працював на Україні і виніс з України найтяжчі вражіння від наслідків діяльносте там «русскіх» шкіл, себто від руси ф ікац ії. Із Сибіру, куди його запроторила російська адміністрація за українські, можливо, симпатії, він влітку 1915 р. прислав у ліберальну петербурзьку газету «Біржєвиє Вєдомості» статтю під наголовком: «Орли та ворони (Думки з приводу статті М. Меньшікова)». У ній єпископ Нікон пише, як за російськими військами-орлами (тоді війська ще переможно просувалися в гли­ бину Австро-Угорщини) налетіло до Галичини вороння в особі графів Бобринських, архиєпископів Євлогіїв та інших,— «їм же ність числа». І як чорносотенне націоналістичне шумовиння почало нищити українські школи, читальні, бібліотеки, а натомість запро­ ваджувати російську мову, російські школи, російську просу. 77 російські установи. І єпископ Нікон, мов передчуваючи те, що трапиться через два роки, звертається до чорного вороння з осторо­ гою, що темрява, яку вони сіють між українським народом, не вічна, і розвіється, що незабаром прокинеться український народ і запи­ тає росіян: «Що ти зробив зо мною, мій брате рідний? Де мої сини, де моя дорога мова, де воля, де правда, де Мати-Україна? — А що ми скажемо?»... запитує він і тут ж е відповідає:— «Вороння все поклювало»... Ця стаття-протест шляхетної людини відразу була видана маленькою брошюркою й ходила по руках, роблячи на нас сильне враження. Хоч написана вона назагал обережно: не названо повністю ймень Олексія Бобринського, архиепископа Євлогія, київського чорносотенця Савенка (подані лише ініціяли); не згада­ но й про криваві політичні репресії та вивіз частини українських діячів Галичини до Росії з наказу окупаційної адміністрації графа Бобринського. Були то воєнні часи, діяли жорстокі воєнні закони, немилосердно лютувала воєнна цензура. А все ж, попри всю обе­ режність, це був ясний прилюдний протест, і до того ж — єдиний протест, що з'явився тоді на захист українців т а їхніт людських прав. І проскочив він у друк у тодішніх гостро-цензурних умовах, мабуть, лише через те, що написав його високий церковний достой­ ник — єпископ російської православної церкви19. А от розпачливі поезії 0. Олеся, написані 1916 року д ід впливом тих самих погромів, побачили світ тільки після революції Одна починалася строфою: Замовкніть всі: великий час прийшов, Мовчать в сто мить гр оми-гартіти. Схилилась наша хоругов І на коліна стала М ат и„ а друга — словами: Н е треба струн! меча гостри, Заграй на кремені і криці, і закінчувалась закликом до відчайдушної боротьби — А л е тепер, коли один вночі Нахабний, лютий кат панує І матір, і дочку ґвалтує, Х а й струни сплять, живуть мечі! 78 Така ситуація породжувала серед українців, з одного боку, настрій цілковитої безнадії, безперспективности, а з другого — гостру ненависть до Росії та до війни, що хоч і велася у значній мірі на терейах України — солдатами, теж у значній мірі набраними з-поміж українців — мала, проте, на меті завдання ворожі нашому народові У декотрих заперечення війни виливалось у бажання за в еж у ціну — навіть шляхом дезертирства — уникнути в ній участи, в інших — що з якихось причин не наважувались на дезертирство — набирало форми «пораженства». Згадані настрої, звичайно, не оминули й молодь. Наприклад, полтавський семінарист-українець склав ось такого вірша: Нехай проклята буде війна, Ц я ненависть і жах нелюдський, Ц я потвора, що в нас забира Наш вогонь життьовий, молодий! Навколишні події все більше переконували нас, що без одвертої кривавої революційної боротьби сподіватися змін на краще не можна. І ми наполягали на ґрунтовному вивченні по гуртках соціяльно-політичної проблематики та історії революційного руху в Р осії У зв’язку з дим, користуючися друкарською машинкою канце­ лярії Уповноваженого, я у вільний від роботи час помалу (друкува­ ти ж добре не вмів!) розмножував під копірку різні програми {починаючи з програми Кирило-Методієвського братства і програ­ м и Д рагом а н ова з «Громади» та кінчаючи українським и політичними програмами, що з’явилися після революції 1905 року), а також інші матеріяли, як от: політичні брошюри «радикально-де­ мократичної» (коли не помиляюся в точності назви) партії. Окрім того, я постійно робив виписки, забирав вирізки та всілякі матеріяли до історії українського громадського руху, гадаючи зго­ дом написати відповідну книжечку, бо в самоосвітній роботі гуртків виразно відчувався брак такої літератури. Цю думку я облишив тільки після того, як натрапив на брошюру Володимира Дорошенка «Українство в Росії. Найновіші часи», видану у Відні накладом Союзу Визволення України. Тоді ж розпочав я перекладати українською мовою твори Степняка-Кравчинського «Домик на Волге» та «Андрей Кожухов», але праця урвалася, коли мене забрали в солдати. Тоді ж Левченко — учень землемірної школи — переклав брошюру Гершуні «Мой побєґ». 79 22. ЗАГИБЕЛЬ ЗАЛИВЧ0Г0 Й ГЛУХОДІДА Арешти членів українського гуртка Миргородської художньої школи ім. М. В. Гоголя дали, мабуть, жандармам змогу схопити нитку, що тяглася до Харкова, до Комітету Юнацької Спілки. Адже з Харкова приїздили в Миргород з доповідями та для ор­ ганізаційної допомоги й інструктажу члени Комітету, а з Миргоро­ да в Харків їздили хлопці на з’їзд Ю. С. Можливо також, що жандарми піймали нитку і в інший спосіб, бо особи, що стояли в керівному, центрі Ю. С., підтримували зв'язки з представниками різних нелегальних політичних організацій і легко могли потрапи­ ти під таємний нагляд. Це питання для мене лишилося нез’ясоване. Не дає на нього відповіді й Леонид Підгайний у досить великому біографічному нарисі про Андрія Заливного20. Але Л. Підгайний взагалі — і, певно, свідомо — жодним словом не згадує про Юнацьку Спілку. Треба думати, що згадка про національну українську організацію, яку більшовицька окупаційна влада могла розглядати лише як «націоналістичну» й ворожу со.бі (хоча Спілка діяла за царських часів), була небажана, а для самого Л. Підгайного й небезпечна. Мені ж не спало на думку при зустрічах з Андрієм наприкінці 1917 та в першій половині 1918 р. розпитувати його. Не тим була зайнята увага! Так чи інак, а десь у першій половині 1916 р. таємна поліція перевела в Харкові арешти, зробивши відчутний вилам у керівному центрі Юнацької Спілки. Скількох тоді забрали — не можу сказати, але добре знаю, що серед арештованих були Заливний та Глуходід21. Андрія Заливчого заслали в Іргіз Тургайської области (Казах­ стан), де він пробув до революції 1917 р. Лютнева революція звільнила його, і він повернувся на Україну. Працював у Полтаві на партійній роботі, примкнувши до УПСР, де відогравав визначну ролю в Лівобережній групі. Восени 1917 р., швидко після більшовицького перевороту в Росії, заїхав я на пару днів до Полтави. Хтось повідомив Андрія, і він забіг. Зустрілися ми як найближчі друзі, хоч не бачилися майже два роки. Був він такий же, як і раніше: низенький, чорнявий, з примруженими зеленкуватими жвавими очима. Почалися розмови та взаємна інформація. Андрій ризіювідав при сьою активну участь у Полтавській Раді Робітничих і Селянських Депутатів, про фракційну боротьбу з російськими політичними угрупованнями. 80 Заторкнули й справу більшовицького перевороту в чорноморській ескадрі. Газети тоді писали, як матроси-більшевики нищили офіцерів, кидаючи їз з кораблів у море. І тут виявилося, що наші погляди й думки розходяться в протилежних напрямках. Я вважав, що коли старий політичний режим повалено, а умови для вільного громадсько-політичного життя здобуті, то дальше розпалювання клясової ненависти непотрібне й небезпечне, отже — сваволя, така, як оця, неприпустима, хто б її не чинив і в ім'я якого ідеалу. Андрій сміявся з мене. Він вважав, що революція тільки почалася. Що криваве винищення захисників старого режиму неминуче й потрібне. Щ о моїми устами говорить переляканий інтеліґент, який не може зрозуміти, що революції у білих рукавичках не роблять. І тл. Андрій пильно стежив за тодішньою революційною пресою. Його захоплювали промови й статті Леніна, він вважав шлях, обстоюваний більшовиками, за неминучий і єдино правильний. Точ­ но відтворити нашу розмову я, звичайно, не можу, переказую лише основне. Обидва ми ясно відчули, що стоїмо на протилежних по­ зиціях, які взаємно себе виключають. Ми й не сварилися, але у дальших наших стосунках відчувся холод, взаємна відчуженість. Нитка, що раніше так міцно обох нас в'язала, зненацька урвалася. У перші місяці 1918 року Андрій виїхав з Полтави. За режиму П. Скоропадського УПСР опинилася в підпіллі, і йому треба було зникнути звідти, де його добре знали. Восени 1918 р. він очолив повстання проти гетьманського режиму. Повстання організували в Чернігові ліві українські соц.-революціонери. Під час бою танк, у якому був А Заливчий, зіпсувався й зупинився. Коли Андрій виско­ чив з нього, його закололи багнетами захисники гетьманського режиму. Так загинула безперечно талановита й здібна людина на порозі свого життя — було йому всього 24. Гімназію закінчив він із золотою медалею. Мав неабиякий літературний хист. Ще в школі робив добрі українські переклади поезій латинських авторів. Написав кілька невеличких оповідань, а в тому числі автобіографічне — «Зарізяка». Сповнений щирої відданости інтересам покривджених мас свого народу, він виявив велику енергію й завзятість у громад­ сько-політичній діяльності, але не встиг ще остаточно виробитись і достатньо зміцніти. Походив Андрій з дуже бідної селянської родини з села Міські Млини, коло містечка Опішнього на Полтавщині. Казали, про г<>. 81 батьком Андрія був Рубінштейн, що мав маєток у Міських Млинах і згодом допоміг йому матеріяльно, коли Андрій вчився в гімназії Можливо, дим у великій мірі й пояснюються незвичайно тяжкі й нездорові родинні стосун к и , щ о їх оп и сав Андрій в ав­ тобіографічному творі та про які розповідає Л Підгайний. Володимира Глуходіда, студента-медика, також заслали, не пригадаю куди. Він хворів на туберкульозу. В’язниця й заслання прискорили процес, і хлопець швидко згорів^ Його не стало 1917 року, коли я був у війську. Останній раз ми бачилися влітку 1915. Він приїхав тоді до мене в Полтаву, найняв собі кімнату край міста на Некрасівці і якийсь час жив там, лікуючися. Був тоді сумний, пригнічений хворобою. Глуходід не відзначався такою талановитістю й розумовою силою, як Андрій Заливчийі Не мав він і тієї енергії Тихий, скром­ ний, він дуже гарно, з почуттям грав на скрипці В гуртку виявляв ентузіязм і щире захоплення ідеєю служіння народові Ґ Ч А С ТИ Н А III У ПОЛТАВІ ЗА ЧАСІВ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ Ч _________________________________ ___________________ '^ 1. ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ У травні 1916 року, коли закінчився дворічний строк мого заслання, полтавський поліцмайстер послав мене в супроводі поліціянта і з відповідно написаним папером до «воїнського началь­ ника». Призовна медична комісія визнала мене придатним до військової служби. — За що був покараний?— запитав воїнський начальник. — За підготовку студентської демонстрації,— відповідаю. — Ага!. То записати його в піхоту. І от я в еталоні молодих хлопців-допризивників з Полтавщини. Приділили нас у 235 запасний піхотний полк, що стояв у старому місті Озові на Дону. Та зараз я змушений проминути період перебування в полку, бо він безпосередньо не пов'язаний з дальшими полтавськими подіями. Змушений проминути, як ми зустріли в Озові революцію, як мене обрали до Ради Солдатських Депутатів, як я з своїми новими друзями заснував Українську Солдатську Громаду Озівського гарнізону, відкрив бібліотеку-читальню тощо. Змушений промину­ ти організацію в 235 полку (ще перед українським конгресом у Києві) великого українського мітиніу та демонстративного походу вулицями Озова. Про це докладніше згадаю іншим разом, а тепер переходжу до того, як на початку 1918 р. я повернувся в Полтаву, де й прожив до 1925 року, беручи активну участь в українському громадському житті міста. 2. СПОЖИВЧА КООПЕРАЦІЯ ПОЛТАВЩИНИ Лютнева революція, розпочата, як відомо, повстанням солдатів-українців у Петрограді, дала колосальний поштовх розвит­ кові українського життя. Придушене в російській «тюрмі народів», воно тепер нестримно вирувало, било ключем. Незвичайність момен84 ту відчувалася кожним. Почуття загального піднесення яскраво висловлені в урочистій кантаті К. Стеценка на слова С. Черкасенка: Вкраїно-Мати, кат сконав! Н е даром бились ми за волю, так само, як і в поезії 0. Олеся з червня 1917 р; Радійте, співайте пісні голосні, Квітками заквітчуйте чола ясні, Ридайте і смійтесь в сльозах, солов'ї. Стрічайте розквітлі надії свої. М инули навіки дні чорних негод — Ж иве Україна! І вільний народ, Я к з попелу Фенікс, ожив і злетів І зорами зміряв простори степів~ І дійсно, така незвичайна, така велична і неповторна була доба. воскресіння української нації, що тим, хто сам її не пережив, хто не бачив того на власні очі, навряд чи й можливо вповні зрозуміти, що діялося. На Полтавщині, як і по цілій Україні, громадське життя буяло, клекотіло, прибирало різноманітних форм. Одною з наймогутніших форм була українська кооперація, що відразу ж підвела міцну економічну базу під громадське життя. Затиенута до революції у вузькі рямці всеросійського реакційного режиму, кооперація, як тільки упав той режим, почала рости й розвиватися гігантськими кроками. Деяке уявлення про її розбудо­ ву дають подані нижче цифрові дані, що стосуються лише спожив­ чої кооперації: Було на Наддніпрянській Україні На початок року 1917 1. Споживчих Товариств 2. Кооперативних Спілок 1919 4.873 49 13.652 275 (на І. VI. 19) На початку ж 1920 р. на Україні було вже різних типів коопе­ ративних товариств до 22,000 і об'єднували вони коло 6 мільйонів членів. Казкові семимильні кроки робила й кооперація Полтавщини. Сприяла цьому в першу чергу вперта праця цілої армії робітників 85 на ниві кооперативної пропаганди, веденої словом і ділом. Протягом 19X7 року Полтавщина вкрилася густою мережею споживних коо­ перативів, кількість яких не переставала збільшуватись. Поряд з кількісним зростом відбувались і якісні зміни. Вияви­ лись вони перш за все в об’єднанні споживчих товариств у міцний союз — Полтавську Спілку Споживчих Товариств (ПССТ). В на­ ступні роки ПССТ стала відомою далеко за межами Полтавської губернії як дужий український центр, що в силі поступався лише київському Дніпросоюзові. Центр, в якому виховувались і зростали прекрасні кадри громадських робітників, що згодом працювали не тільки в споживчій кооперації, а і в інших ділянках життя. Центр, що витратив багато сил та матеріяльних засобів на підтримку української культури в часи лихоліття й збройної боротьби за Українську Народню Республіку, коли державний апарат УНР безсилий був піклуватися про все. Імена полтавських кооператорів подані в додатку ч. І 3. ЗАХОДИ ПССТ, СПРЯМОВАНІ НА РОЗПОВСЮДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КНИЖКИ Вже згадувалося передніше, що українську книжку на Пол­ тавщині, де жило понад два мільйони української людности, до лютневої революції можна було дістати лише в двох книгарнях Полтави, а саме: у книгарні видавця й книготорговця Г. І. Марке­ вича, де поряд з російськими книжками продавалися й українські, і в невеликій новій українській книгарні, яку, як ми тепер знаємо, відкрила після революції 1905 року Стара Полтавська Українська Громада. Зрозуміло, що українські книжки до сіл, особливо дале­ ких від Полтави, діставалися рідко. І от ПССТ відразу ж приступила до створення великої книж­ кової комори для масового просування книжки на село через спож ивчі товариства. Спочатку комора містилася на розі Стрітенської та Шевченківської, проти «Богоугодного заведення» — міського шпиталю. Негайно встановили зв’язки з найбільшими українськими книжковими коморами та видавництвами в Києві й Харкові, щоб безупинно поповнювати запаси, що їх досить швидко розбирало село й сама Полтава. Вже в 1918 р. комора ПССТ виросла у найбільше в Полтаві книготорговельне підприємство з власного великою роздрібною К Н їІ- 86 гарнею й переїхала у просторе й гарне приміщення на бульварі Котляревського проти лікарні Хорола. За її зразком утворилися згодом кооперативні книжкові комори в Миргороді, Кременчуці, Костянтйнограді та інших містах. Хоч до революції українська книжка на село попадала дуже рідко (про це подбала царська Росія та армія непроханих москов­ ських культуртреґерів на Україні) і хоч не тільки селянська маса, а й на 90% обрусіла українська інтеліґенція не була знайома з правописом-кулішівкою, це, проте, не стало на перешкоді поширен­ ню української книжки, що, як весняна повінь, прорвавши греблю, широким потоком ринула на село. Комора ПССТ не встигала добу­ вати й привозити до Полтави достатню кількість українських книжок та російських,писаних про Україну й українські справи. Так швидко вони розходилися, такий колосальний був попит на них. Українські видання, що протягом багатьох років майже неру­ хомо лежали на полицях комори «Київської Старини» — тепер зникали з неймовірною швидкістю, розтікаючись по всіх закутках розбудженої до життя України. Найбільшим споживачем книжок стало село — те саме село, де кількість неписьменних доходила до 85%. По селах Полтавщини, де раніше ніколи не було організованого продажу книжок взагалі, а тим паче українських, тепер де-не-де крамниці споживчих товариств лостійно їх продавали. По сільських ярмарках також з’явилися кооперативні яткикнигарні. Біля них роями збиралися люди, особливо молодь. Якщо ятку обслуговувала особа, знайома з літературою, що могла роз­ повісти покупцям зміст тої чи тої книжки, або й зачитати вдало вибрані місця, як це робив, наприклад, Сергій Рауз,— десятки книжок тут же розходилися. Проте, не лише село виявляло тоді ненаситний попит на ук­ раїнську книжку. Зденаціоналізована міська людність теж раптом прокинулась і з небувалою цікавістю потяглася до українського друкованого слова. Вже через кілька місяців по революції давні запаси книжок майже вичерпались, і став відчуватися голод на книжку. Голод швидко загострювався, бо йшла стихійна українізація життя. Школи Полтавщини одна за одною переходили на ук­ раїнську мову викладання, а українських шкільних підручників не 87 було зовсім, не було зовсім і допоміжної літератури для вчителів. Гостро бракувало словників, граматики. 1 тут ПССТ виконала чималу культурну роботу, організувавши власне видавництво, що поряд з нововідкритим видавництвом Пе­ дагогічного Бюра Полтавського Губ. Земства, дало в 1917-1920 рр. не одну сотню тисяч примірників української продукції. Але про це мова далі. 4. КОНСУЛЬТАЦІЙНА РОБОТА В КНИГАРНІ 2 лютого 1918 р. я почав працювати в ПССТ інструктором у справах культурно-просвітніх. У мої обов’язки входило й керування роботою книжкової комори та книгарні (Культ-просв. підвідділ ПССТ складався тоді з одного-єдиного співробітника — автора цих рядків). Я мав утримувати зв’язки з українськими видавництвами, підбирати книжки для купівлі, консультувати представників низо­ вих кооперативів та Просвіт у справі розповсюдження книжки на селі, створення бібліотек і т. п. Оскільки я був більш-менш добре обізнаний з дореволюційною українською літературою та російською літературою про Україну, • мені часто-густо доводилося при відвідинах книгарні давати кон­ сультації й поради і то не тільки приїжджим з провінції Частина зрусифікованої інтелігенції обернулася в ті часи обличчям до свого народу й хотіла допомогти йому в змаганні до національного усвідомлення та оволодіння забороненою раніше культурною спад­ щиною. Освічені люди частенько зазирали тепер до книгарні ПССТ, шукаючи літератури з політично-національних питань, творів красного письменства чи підручників з української мови. Оскільки такі теми були раніше поза колом їхніх інтересів, то люди слабо орієнтувалися в наявній літературі й докладно розпитували. Траплялося, що зверталися за поміччю навіть фахівці. Наприк­ лад, чимало допоміг я бібліографічними вказівками та власними книжками (рос.-укр. словник Тимченка, граматика тощо) молодому вихованцеві Варшавського університету, мовознавцеві Карбаненкові, що був евакуйований у Ростов, а звідти приїхав у Полтаву на педагогічну працю і, як виявилося, зовсім не знав української мовознавчої літератури, зокрема бібліографічного показника в цій галузі проф. Ів. Огієнка. Т акі давал о н а сл ід к и тодіш нє університетське навчання, не скореговане власними зусиллями! 88 Московська політика протягом двох з половиною століть при­ щеплювала вищим клясам суспільства погляд на укр. мову, як на мову мужичу, невартісну, не гідну уваги освічених верств і, кінецькінцем, досягла того, що на початку XX-ст. на Наддніпрянській Україні серед людей з освітою лише одиниці з мільйонів лишалися вірні своєму народові, вивчали мову, розмовляли нею бодай в ро­ дині, оскільки в політично-громадському житті вживати її було заборонено. Тому революція застала нас цілком непідготованими. Зовсім мало було національно-свідомої інтелігенції, яка добре володіла б українською мовою, а ще менше — фахівців українців. Коли в 1917 році на Полтавщині (та й хіба тільки Полтавщині!) повстало пи­ тання про перепідготовку вчителів, які мали далі викладати в школі вже українською мовою, то на перепідготовчих курсах сливе нікому було провадити виклади. Фахівці, навіть українці з поход­ ження, українською мовою не володіли в такій мірі, щоб читати лекцій Отож і не диво, що мої дуже несистематичні й неповні, само­ тужки здобуті знання з українознавства стали у великій пригоді та принесли хай і скромну, але безперечну громадську користь. 5. ВИЇЗДИ НА ЗАКУПКИ КНИЖОК Щоб поповнювати запаси книжок, мені доводилося не лише звертатися до українських видавництв листовно або через торго­ вельного агента, а й самому їздити до Києва й Харкова та на місці розшукувати й підбирати відповідну літературу, ноти, портрети. За 1918-19 рр. я двічі побував у Києві, де відвідав видавництва Грушевського, Череповського, «Криницю», «Час», «Вернигору», а потім і в Харкові, щоб навідатися в укр. книгарню, що містилася коло міської бібліотеки ім. Короленка, та у російські видавництва: Харк. Кредит. Союзу Кооперативів — «Союз» та ПОЮР’у, які під тиском життєвих вимог змушені були бодай дещицю друкувати й з ук­ раїнознавства. Потягами в ті часи їздилося нелегко навіть упорожні: подо­ рожні обліплювали і дах, і буфера вагонів. А щоб провезти великий багаж, треба було мати спеціяльний дозвіл від залізничного на­ чальства. Начальство ж — від найнижчого до найвищого — нале­ жало або до відкритих, або до прихованих прибічників «єдиної неділимої» (Про заміну їх службовцями-українцями годі було й 89 думати, бо відповідних кадрів просто не існувало). Представника української установи стрічали урядовці неприязно й помагати не поспішали, швидше навпаки. У травні 1918 р. я добре намучився, поки привіз книжки з Харкова: цілий тиждень протовкся в уп­ равлінні шляхів, добиваючись дозволу на погрузку, і одержав його лише після того, як приніс відповідні папірці від Міської Коменда­ тури та харківського комісара освіти — Олекси Синявського. З Києва теж книжки прибували з великим запізненням, дарма що там постійно «проштовхували» справу наші торговельні агенти. 6. ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ПССТ Видавнича діяльність Полтавської Спілки Споживчих Това­ риств розпочалася відразу після революції До 1918 р. вийшло понад десять книжечок, а між ними такі (подаю з пам’яті): 1 Митрусь — «Книжка діткам для розваги». 2. «Мати» (Художнє оповідання, що змальовує епізод боротьби турецьких вірменів за свободу. Належить вірменському письменни­ кові Аветіс Агаронянові-Гарібові). 3. Л М Толстой — «Невже так треба». 4. «Донос Полтавського Губернатора Багговута»22. 5. «Лист українців католиків»... (назва довга, цілу її не прига­ дую). 6. «Козаччина». 7. «Як жив український народ». 8. «Коротка історія України». 9. «Пауки та мухи». Та ще деякі Все це були переважно невеличкі речі, що діставалися до рук видавництва в готовому вигляді Першу книжечку, що являє собою збірку казочок для дітей молодшого віку, я впорядкував ще року 1915. Переклад другої зробив 1916 року в касарні, бувши салдатом. Третю переклав Алдрій Заливчий в 1915 році для іуртків ЮС, а ми з Тарасом Волею відбили тоді на гектографі. Четверта книжечка — доповідна записка Полтавського губернатора Багговута царському урядові про український рух та способи боротьби з ним, складена перед столітнім ювілеєм Шевченка 1914 р. Знайшли її в Канцелярії губернатора після революції П’ята книжечка — лист Вячеслава Липинського, Людвига Сідлецького (Крилача), Вольської та інших, в якому автори доводили, що приналежність до католицької віри 90 ще не означає приналежносте до польської нації, що між католи­ ками є чимало справжніх українців. Шоста книжечка подавала коротку історію українського козацтва та його боротьби за волю, склав її, здається, П. Левченко, але на книжці прізвище не позна­ чене. Решти видань я не бачив, лише чув про них, бо повернувся з війська напровесні 191$ р., коли ні в коморі видавництва, ні на ринкові їх уже не було. Окрім згаданих вище, Видавництво ПССТ в 1917 р. надрукувало ще специфічно-кооперативні речі: 1. Вісті Полтавської спілки Споживчих Товариств, торговель­ ний бюлетень. Три випуски. 2. Листи до споживачів про хатні справи Спілки. Лист 1. «Про те, як треба вести щотоводні книжки у зв'язку з операціями прода­ ж у Зайомних Писем Спілки». Склав Петро Ковалів. Спочатку друкували в чужій друкарні — М. Г. Амчиславського,— але відразу ж приступили до створення власної і до розробки видавничої роботи. Завідувати друкарнею й видавництвом закликали Петра Коваліва, літнього українця-інженера, що працював раніше в Сино­ дальній друкарні в Москві. Він та його дружина Варвара Чередни­ ченко були до другої половини 1918 р. фактичними керівниками видавництва. Видавничий плян складався з кількох окремих секцій. А. Серія «Просвітянська книгозбірня». Сюди входили твори відомих письменників (дивись додаток ч. 2). Тираж здебільшого не перевищував 10-20 тисяч. Лише підручники для шкіл — буквар, читанка — друкувалися тиражем по 100000, але з дуже великими труднощами, бо не лише своя друкарня, а й інші полтавські дру­ карні не були пристосовані до друкування книжок у такій кількості. Отож твердження, що книжка Л Цегельського з цієї серії була видана накладом 240 тисяч (див. «Український Голос», Вінніпег, ч. 51 за 1950 р., ст. 4: «Д-р Льонґин Цегельський»), є непоро­ зумінням, тираж показано принаймні у десять разів більший за справжній. Книжки «Просвітянської книгозбірні» випускалися з передмо­ вами, що знайомили читачів з життям і творчістю автора. Передмо­ ви писали: Володимир Шепотьєв, прекрасний популяризатор, нау­ ковий робітник, згодом голова Полтавського Наукового при ВУАН Товариства, Варвара Чередниченко й Петро Ковалів. 91 . На жаль, твори для передруку були вибрані не досить влучно. Не блискучі були й деякі передмови. Проте, в цілому робота не пішла намарне! Вона зробила своє діло, розворушивши, розбудивши понад двонільйонову селянську масу Полтавщини до культурнонаціонального життя. Б. Серія «Народній Селянський Університет». Ця серія обірвалася на першому випускові. Управа Видавництва не зуміла як слід продумати плян, не залучила до співпраці кращі полтавські й позаполтавські літературно-наукові сили. Переоцінивши власні можливості, управа діяла самотужки. Перша книжка серії — про «Просвіти» та їхнє значення в процесі культурно-національного розвитку народу,— написана В. Чередниченко без доброї консультації й обговорення, вийшла зовсім невдалою, хаотичною. Після моєї рецензії на неї в газеті «Полтавський голос» влітку 1918 р. всю серію зняли в пляну. В. Шкільні підручники. Підручники зайняли поважне місце у видавничій діяльності ПССТ. Друкувалися вони небувалими на той час для української книжки тиражами в сто тисяч примірників. Коли питання українізації шкіл стало на весь зріст, ПССТ спільно з Педагогічним Бюром Полтавського Губерніяльного Земства (керівником Бюра був Михайло Рудинський, головою Земства — Михайло Токаревський) взяли на себе завдання постачити школи українськими підручниками. Найшвидше передрукували «Буквар» С. Русової. Далі — читан­ ку 0. Білоусенка в двох частинах, що являла собою поширений і перероблений варіянт читанки, виданої ще до війни мізерним тира­ жем. Приступили до підготовки інших підручників. Видавництво поволі кріпло. Року 1918 завідувачем друкарні став Іван Павлович Мороз, що був перед тим у полоні й пройшов вишкіл у таборі, де провадив роботу Союз ІЗизволеннь України (Лотоцького)23. Цього ж року почали працювати у Видавництві два брати вперших Зимбалевські — Михайло Кузьмич та Микола Ха­ ритонович. Почали з коректорства, а згодом виробились на пре­ красних перекладачів та редакторів мови. Михайло десь може живий ще, а Микола помер на початку 1942 р. в Харкові з голоду. Г. Порадники. Року 1919 Культурно-просвітній відділ ПССТ, керівником якого був Мих. Огородній, підготував до друку порад­ ник для просвітянського театру. Порадник не був, звичайно, цілком 92 оригінальною роботою. Складаючи його, ми широко використовува­ ли крашу російську літературу цього типу, бо там ішло лише про те, щоб дати корисну книжку, потребу в якій всі добре відчували. Драматичні просвітянські гуртки по селах росли, як гриби після дощу, а підручної української літератури, в якій можна було б аматорам новонародженого селянського театру знайти практичні вказівки й поради, не було. Російська література цього типу, хоч і з’явилася на книжному ринкові в достатній кількості, була, з одного боку, чужомовною, з другого — непристосованою до місцевих умов національних. Ґрунтовний солідний «Театральний Порадник» Дніпросоюзу вийшов пізніше за наш, а ще пізніше потрапив на Полтавщину, не кажучи вже про те, що в обмеженій кількості. В нашому пораднику я вмістив, між іншим, статтю про дитячий театр і дав характеристику українських дитячих п’єс, що їх мені вдалося переглянути, або знайти про них якісь замітки. Цей театральний порадник, надрукований тиражем у 10000 примірників, протягом кількох місяців повністю розійшовся, так буйно розвивався по селах аматорський український театр. Ґ . Кооперативна література. З осени 1918 двічі на місяць вихо­ див журнал «Полтавський кооператор». Спершу відповідальним редактором був Борис Стопневич, а в 1919 р. — Віктор Березів. Кілька чисел 1919 р. вийшло під моєю редакцією, так само як перше (останнє перед розгромом) число 1-8 в 1920 році, присвячене ювілею Рочдельських піонерів. Після центральних київських часописів «Полтавський коопе­ ратор» був безперечно найсолідніший український кооперативний журнал. Окрім місцевх молодих сил, співпрацювали в ньому відомі діячі кооперації — Прокопович, Ігнатієнко та інші. Чи не в кінці 1918 р. побачила світ книжка Бориса Стопневича «Споживча кооперація України*, а за нею статистичний збірник (щорічник) ПССТ. Допомогу в суто практичних питаннях давали дві інструктивні брошури Л Височанського: як провадити ревізію в кооперативі та як робити записи в бухгалтерських книжках. Крім згаданого, року 1919 вийшла в серії корперативної літератури хороша популярна книжечка «Соціялізм і кооперація», що її написав талановитий Яким Б-ч. Літературні здібності Якима, на жаль, зів’яли в каторжних умовах колоніяльного режиму, який запровадили на Україні російські більшовики. 93 ' Д. Ювілейні видання. Як інструктор У справах культурноосвітніх, я порушив питання про своєчасну підготовку та друк матеріялів до ювілеїв Сковороди й Драгоманова. Написав з цього приводу статтю в «Полтавському Кооператорові», закликаючи гро­ мадянство не змарнувати нагоди. 125-річний ювілей з дня смерти Сковороди мав відбутися 1919 р.* На замовлення видавництва ПССТ чималу книжку про життя й творчість філософа написав Гр. Ол. Коваленко, і вона своєчасно вийшла в світ. Це була перша на Наддніпрянщині українською мовою і до того ж добре написана книжка про Григорія Сковороду,призначена для широкого читача. Слідом за нею в Харкові у видав­ ництві «Союз* Харківського Союзу Кредитових Кооперативів вий­ шов твір про Сковороду Гната Хоткевича, розміром приблизно такий, як і книжка Г. Коваленка. 25-літні роковини смерти Драгоманова** припадали на 1920 рік. Заплянували ми надрукувати кілька книжечок. Г. Коваленко написав про життя Драгоманова, Іа Вас. Лебединський — про соц ія л ьн о-п ол іти чн і погляди й н а у к ов у працю. Я склав бібліографію літератури про Драгоманова та його творів, що вийш­ ли окремими виданнями в Росії й на Україні, а також інструкцію, як організувати ювілейні свята. Але зусилля пропало марно. Без­ упинні воєнні дії на терені Полтави, починаючи з літа 1919 р. і до початку 1920, постійний неспокій та страх спершу затримали робо­ ту, а коли вона вже була закінчена — знищили. Десь влітку Полтаву взяли денікінці Почалися білогвардійські грабунки, арешти, вбивства. Потім — наскоки на Полтаву повстанців. Далі — захоплення міста московсько-більшовицькою червоною ґьардією з наступними, вже більшовицькими, обшуками, реквізиціями, ареш­ тами та розстрілами в ЧК. Все це тероризувало людність, дезор­ ганізувало життя міста, а в тому числі й працю видавництва ПССТ. Друк затримався, приготовлені матеріяли до ювілейної дати не вийшли. А під час тотального розгрому українського життя Полта­ ви восени 1920 р. усе це — вже надруковане, але ще незброшуроване — було знищене як «контрреволюційний матеріял». Е. Різне. Либонь, 1920 р. вийшла книжка Н. Ю. Мірзи Авакянц «Українська жінка в побуті XVII ст. на Полтавщині» (за точність наголовку поручитися не можу), написана на підставі «Актових ‘ Сковорода: 1. IX. 1722 - 29. X. 1794. **Михайло Драгоманов: 6. IX. 1841 — 20. VI. 1895. 94 книг Полтавського городового уряду» XVII ст. Тоді ж, здається, вийшла складена ще для видавництва Педагогічного Бюра книжка В. Верховинця — «Теорія українського народного танцю». Є. Оїсрім книжок, видавництво ПССТ надрукувало й пустило на село багато тисяч великих портретів письменників і громадсь­ ких діячів: Т. Шевченка, Б. Грінченка, Лесі Українки,Панаса Мир­ ного, Мих. Драгоманова, Ів. Котляревського, Гребінки, здається також Ів. Франка, Стефаника, Сковороди. Ці портрети можна було тоді бачити на селах скрізь: і по Просвітах, і по школах, і по кооперативах, і по сільських урядах, і по селянських хатах. Зміни влади в 1919 році загальмували роботу Видавництва, але не зруйнували її цілком. Робота продовжувалась. 1920 року вийшли два твори М Гоголя: «Страшна помста» в перекладі Вадима Щербаківського і «Сорочинський ярмарок» в моєму. Хоч український переклад «Сорочинського ярмарку» давно був зроблений Мих. Старицьким, та виявився він у читанні дуже важким, і Видавництво доручило мені зробити новий. Робота поступала повільно, але, коли я її закінчив, здобула хорошу оцінку Лева Падалки, Мих. Рудинського та інших. Твори Гоголя були першими книжками, що їх Видавництво випустило з ілюстраціями (художник Дурново). Тоді ж таки надру­ ковано й першу частину повісті А Крушельницького «Рубають ліс». Та цього року зловісні хмари згромадилися над ПССТ. Восени • її дощенту розгромив уповноважений «Особого отдела юго-западного фронта» Капустянський, що прибув з Харкова з цілим експе­ диційним відділом» Широко розпочата видавнича діяльність урва­ лася. 7. БІБЛІОТЕКА ПССТ З самого початку існування ПССТ при Неторговому Відділі її засновано бібліотеку. В першу черіу в бібліотеці збирали всіляку кооперативну літературу, потрібну чи для практичної роботи, чи для теоретичних студій. У бібліотеку потрапляли й зразки інших, в основному ук­ раїнських, видань, що надходили до торговельної Книжкової комо­ ри Спілки. В такий спосіб протягом двох років виросла велика бібліотека на кілька тисяч книжок, для якої потрібно було вже мати окреме приміщення й досвідченого бібліотекаря. 95 На бібліотекаря закликали молодого, незвичайно високого й худорлявого чеха Вацека, що старанно українізувався, а помішницею його стала Женя Легка, недавня курсистка. При бібліотеці поволі виріс дорогоцінний архів величезної кількости часописів — кооперативних і некооперативних — що надходили до ПССТ з усіх кінців України, а частково й з Росії. Окрім службовців ПССТ, бібліотека обслуговувала також ук­ раїнських громадських та культурних робітників Полтави, бо міська книгозбірня, яка до революції майже зовсім не мала ук­ раїнської літератури, не дуже дбала про неї й після революції: книгозбірню обслуговували російські та зросійщені елементи. Отож, до заснування бібліотеки Просвітнього Союзу «Ук­ раїнська Культура», бібліотека ПССТ була першою українською бібліотекою в Полтаві Після розгрому ПССТ вона потроху «розтанула», а великий, неоцінимий з погляду історичного, газетний архів — знищено. 8. УКРАЇНСЬКІ Й РОСІЙСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В МОМЕНТ РЕВОЛЮЦІЇ По революції 1917 р. з поверхні громадсько-політичного життя російської імперії зникають усякі «праві», себто консервативні й чорносотенні, партії: усі оті «Союзьі русского Народа», «Октябристи» й т. п. Вони, що служили підпорою ненависного для маси людности старого режиму, знищеного революцією, мусіли також упасти й зникнути разом з режимом. Натомість домінуючу, керівну ролю починають відогравати революційні й поступові російські партії: соціялісти-революціонери, соціял-демократи, трудовики, кадети (конституційні демократи). Ці російські партії мали за собою вже довгі роки боротьби з царатом, довгі роки організаційного й теоретичного зросту. Ще до революції вони розбудували в Росії, та й на Україні, добре розгалу­ жену організаційну мережу, в першу чергу, звичайно, по містах. Одні після 1905 р. — легальну, наприклад: кадети, інші ж — неле­ гальну, як от: соціял-революціонери, соціял-демократи, трудовики. З вибухом революції ці російські партії стараються чим швидше опанувати масою української людности, підпорядкувати її своїм впливам. Ці партії з центрами в Москві й Петрограді мали цілу армію добре вишколених організаторів і пропагандистів, мали ве­ лику кількість теоретиків, часом високої наукової кваліфікації,ма96 ли в столиці, а почасти й на провінції значну кількість добре організованих і сильних пресових органів та видавництв, мали численну друковану літературу. Українське ж політично-партійне життя було в той час зовсім нерозвинене й слабе. Власне, з усіх українських політичних ор­ ганізацій найбільш активною/в якійсь мірі підготованою і відносно численною та спертою на робітництво була в момент революції українська соціял-демократична робітнича партія — УСДРД. Вона мала тоді вже видатних провідників: Вол. Винниченка, Симона Петлюру, Валентина Садовського, Миколу Порша та інших. Партія мала перед революцією й досить добре поставлений пресовий орган — журнал «Дзвін» та своє видавництво тої ж назви. Мала вона й деяку др укован у теоретичну літературу. А л е й У С Д Р П , порівнюючи з російськими політичними партіями, була ма­ ленькою, слабенькою, мало розгалуженою організацією. Ще менш організованими й значно менш політично активними були українські радикал-демократи на чолі з Сергієм Єфремовим (під час революції вони прийняли назву соціялістів-федералістів). Ця політична група майже не мала опертя в масах. Складалась вона з нечисленної української інтелігенції переважно старшого віку й трималася на Старих українських громадах по більших містах. Партія українських соціялістів-революціонерів — УПСР заро­ дилася незадовго перед революцією. Перше видання цієї політичної групи — нелегальний орган «Боротьба» з гаслом «Борітеся — побо­ рете!», друкований на склографі,— потрапило до моїх рук чи не на початку 1916 р. Лише після 1917 р. почалося справжнє формування партії. Що ж до УНП — української народньої партії М. Міхновського, про яку дехто твердить, що вона діяла з 1903 до 1917 р., то в мене особисто ще за тих часів склалося тверде переконання, що це була вузька політична організація, яка гуртувала навкруги себе жмень­ ку людей і не мала міцного опертя не тільки в широких народніх масах, а й серед інтеліґенції. Принаймні ніякої практичної політичної акції цієї групи я не помічав, а після 1908 р. зовсім нічого про неї не чув навіть у Харкові, резиденції Міхновського. Першим і, мабуть, останнім її друкованим виданням була програма партії, видана, коли не помиляюся, в Галичині, яку в Сумах дав мені десь 1907 чи 1908 р. пропагандист цієї групи Александрович24. Мені 97 здається, що причиною безсилля даної організації було те, що до революції 1917 р. радикальніші українські елементи горнулися до революційних партій — українських, а ще більше до сильніших російських; помірковані — до української радикально-демократич­ ної, або до сильніших російських кадетів (напр: Павло Чижевський, Микола Васйленко, Богдан Кістяковський та інші). Щ о ж стосується українських правих, консервативних елементів, то вони вважали за найкраще належати до російських партій (напр: ок­ тябрист Скоропадський, член Державної Думи; октябрист М Родзянко, голова Державної Думи; октябрист В. Демченко, голова Київської Міської Управи; російський націоналіст А. Савенко і маса інших). Для української консервативної партії в умовах царської Росії — ґрунту не було. Зародки правих українських організацій з’явилися лише після розвалу імперії Отож, у той час, як російські політичні партії на Україні відразу після падіння царату розвивають інтенсивну організаційну й пропагандивну працю в масах, маючи для цього матеріяльні засоби і досить великі кадри вихованих членів, а ще більше — прихильників серед російської чи зросійщеної інтеліґенції ук­ раїнських міст та серед робітництва, маючи чимало друкованої й готової до друку літератури з детальною ґрунтовною розробкою теоретичних питань,— українські партії лише формуються, як діти, спинаються на ноги. Вони з великими труднощами наспіх вишко­ люють кадри, поповнюючи їх, за відсутністю старших людей з інтеліґенції, зеленою молоддю, якій ще треба було б довго й пильно вчитися. У Полтаві, наприклад, а також і в Харкові, резервуаром для поповнення кадрів УСДРП та УПСР були в першу чергу члени Юнацької Спілки, себто — по суті школярі Української літератури з питань політичних та соціяльних, таких гострих і кожному цікавих, також майже не було. Не було ні практичних популярно-пропагандивних, ні науково-теоретичних розробок питань, що раптом стали на порядок денний, вимагаючи негайної розв’язки. І майже нікому й ніколи було ту літературу творити, бо жменя здатних для цього людей загрузала у невідкладній щоденній громадсько-політичній праці Зрозуміло, що при таких умовах ринок наповнювався безконкуренційною російською політичною літературою. Вона являлася провідним до­ роговказом. Але дороговказом, для якого інтереси українського 98 народу були чужі, незрозумілі або й ворож і Дороговказом, який довірливу молодь і народній актив часто-іусто спроваджував у протилежному напрямку, на хибні шляхи. 9. РОЛЯ МОЛОДІ В УКРАЇНСЬКОМУ ГРОМАДСЬКОМУ ЖИТТІ Розгортання українського громадського, культурного й по­ літичного життя вимагало безлічі — тисяч і тисяч — людейробітників, бодай мінімально з погляду українського грамотних: які хоч трохи розбиралися б в українському питанні, хоч трохи знали б українську історію, хоч трохи були б знайомі з українською літературою. Людей, які могли б прочитати писаний по-українськи папірець і правильно зрозуміти його зміст, могли б зліпити ук­ раїнське речення й написати ділову записку без сили-силенної помилок, могли б дати задовільну й не ворожу ідеї відродження українського народу відповідь на питання селянина чи робітника, що шукав пояснень, прагнув осмислити, що воно діється. А таких людей — на пальцях можна було перерахувати! Я вже згадував, що коли кинулися організовувати педагогічні курси для перепідготовки вчителів, то в Полтаві, губернському центрі, не знаходилося достатньо лекторів-фахівців, які могли б прочитати не то що курс, а й одну-дві лекції задовільною українською мовою. Тепер це може здатися дивним і навіть незрозумілим, але так виглядала гірка правда. Ми тільки-но починали нове життя після довгого сну серед безпросвітної ночі, починали без достатніх куль­ турних сил, без інтелігенції. Українське безлюддя відчувалося надзвичайно гостро. Тоді на кожному кроці траплялися випадки на зразок ось цього, що сплив у пам'яті 1922 р. з господарства, де плекали коней («конський завод») на Полтавщині, надіслав до центру звіт з дивовижним заголовком: «Зміст коней за липень місяць»... (Російське слово «со­ держание» — омонім, воно має кілька відмінних значень, а серед них і «утримання», витрати на прожиття і «зміст», скажімо, зміст книж­ ки. Зросійщений канцеляриста побачив у діловодному словнику, а в 1922 р. їх було вже подостатком, що слову «содержание» відповідає українське «зміст», і, не довго думавши, вліпив «зміст коней», замість «утримання коней»...). Проте подібні речі частіше робили свідомо, з наміром україножери, відкриті й замасковані, що навмисне запроваджували 99 до вжитку карикатурні слова й вирази і саме там, де вони були абсолютно неприпустимі. Замість «фотографія» — говорили «мордописня», замість «автомобіль» — «самопер» (народній вульгаризм), замість «автомобіль привіз» — «самопер припер». Російську військову команду «На караул!» — перевернули на «Залізяку на пузяку!» і т. а Цим вороги українського відродження старалися українську мову, надаючи їй вульгарного карикатурного зафарблення, висміяти й підкреслити, мовляв, вона непридатна для куль­ турного вжитку. Мій давній приятель — проф X. Рябокінь розповідав про такий випадок з кінця 1920-их чи початку 1930-их років. Проф. Сираком­ ський Олександр Іванович читав лекції з теоретичної механіки у Х арківськом у Ф ізико-М атем атичн ом у Ін сти туті, а згодом Університеті. Був він неприхованим україножером. Під тиском сту­ дентів та адміністрації (наркомом освіти ще був М. Скрипник) він кінець-кінцем почав викладати українською мовою. Пояснюючи дію регулятора Уатта в паровій машині (реіулятор складається з двох рухомих важелів, що мають на вільних кінцях кулачки, або важки у вигляді кульок), проф. Сиракомський казав: — Глитаї крутяться, крутяться й регулюють хід машини. — Та що ви, Олександре Івановичу, які тут глитаї?!— зауважи­ ли здивовані студенти. — А как же!? Посмотрите-ка в словарь! Кулак — глитай!— огризнувся з явним глузуванням проф. Сиракомський. Хочете, мов­ ляв, мати виклад теоретичної механіки українською мовою, так ось вам! Таких мовних «дотепів» він робив чимало. Мабуть, саме за заслуги на ниві українства проф. Сиракомського (Як це стало відомо нам року 1955) призначено «старшим преподавателем» Львівського Університету, де він без українізації читає лекції поросійськи. Отож, при недостачі мінімально грамотних з погляду вимог відродженого українського життя людей, колишні кадри ЮС, хоч і зелені, недостиглі, мало озброєні теоретичними знаннями й практичним досвідом, були знахідкою. Я їх подибував скрізь: і в ПССТ, і в Відділах Освіти Земств, і в редакціях видавництв та газет, і в новостворених українських політичних організаціях, де вони на швидку руч намагалися чинити дійовий спротив сильному пляновому натискові російських політичних партій, які в Полтаві, як і 100 скрізь на Україні, хотіли опанувати політично-громадським ж ит­ тям, взяти керівництво ним у свої цупкі руки. Українські партії спиралися тоді майже виключно на молоді кадри, на таких, як Андрій Заливчий, Тарас Воля, Сашко Гнида (Лісовий Іван Багрій, Віктор Бахер, Сергій Денисенко. Прізвища багатьох я позабував, а декого і знав лише на лице. З одного боку, було дуже зле, що на відповідальній ділянці політичної роботи, як зрештою і на всіх інших, діяли не солідні, добре підготовлені досвідчені люди, а зелена молодь. А з другого — доводилося радіти, що знайшлася молодь, яка зуміла взяти на свої плечі вагу політичної боротьби. Коли б не вона, то всі політичні й громадські позиції посіли б краще підготовлені, теоретично й ор­ ганізаційно сильніші російські партії. І ми не мали б навіть тих досягнень у боротьбі за відродження своєї нації, що їх тоді поща­ стило нам, українцям, завоювати. На жаль, невиробленість, несталість поглядів молоді дуже часто сприяла тому, що вона плуталася, розгублювалась на політичних роздоріжжях і збивалась інколи з правдивого шляху. Але що вдієш? Адже не помиляється лише той, хто нічого не робить! А ставати до роботи окрім неї було сливе нікому26. 10. ПІДГОТОВКА КООПЕРАТИВНИХ КАДРІВ Вступивши на роботу до ПССТ, я зустрів там відомий уж е мені гурт ентузіястів українського відродження, а зокрема кооперації — Шулыу, Токаревського, Височанського, Дубова, Піддубного, Постоленка, а згодом Чернуху та інших. Усвідомивши значення й ролю кооперації у майбутньому ук­ раїнському житті, я став закликати до роботи в ПССТ Якима Б-ча, давнього товариша по шкільному гуртку в Сумах, а потім по сту­ дентському в Харкові. Той відгукнувся на заклик, приїхав у Пол­ таву, і його прийняли як практиканта на інструктора-ревізора. Так само умовив я працювати в ПССТ Дмитра Лелякова, з яким познайомив мене Володимир Піснячевський, швидко після мого повернення з війська. Дмитро Леляків саме демобілізувався. Зробив він на мене прекрасне враження. А пізніше, коли він вступив до ПССГ практикантом на інструктора-ревізора і ми зійшлися ближ­ че, я пересвідчився, що перше враження не обдурило. Був він дійсно 101 розумною людиною, прекрасним товаришем і громадським робітником високої якости й порядности. Практикантом на інструктора-ревізора до ПССТ вступив і Володимир Піснячевський. Та він швидко перекочував до рідного Переяслава, де й працював довший час в місцевому Союзі Спожив­ чих Товариств. Інші також підшукували хороших, ідейних хлопців, і при ПССТ поволі створився незвичайно дружній, глибокоідейний та добре підготований до роботи колектив молодих інструкторів-ентузіястів. У квітні 1918 р. до ПССТ прийняли Сергія Рауза, що перед тим працював на Чернігівщині інструктором в Остерському Земстві. Височанський, Рауз, Леляків, Дубів, Яким Б-ч були найсильнішими інструкторами-кооператорами ПССТ. Вони ж творили міцне соціялістичне ядро інструкторської колегії, яке гуртувало навкру­ ги себе всі інші кадри. Варто відзначити, що хоча соціялістичне ядро ПССТ складало­ ся з осіб різних партійних уподобань (есдеків, есерів та без­ партійних, до яких належали Яким Б-ч, Дмитро Леляків та я), проте партійної гризні на практичній роботі я не спостерігав. Панувала цілковита взаємна терпимість. Толерантно ставилися й до не-соціялістів. Лише людей з крайніми реакційними поглядами та неприхованою орієнтацією на «велику неділиму» в ПССТ не любили. Та й то, якщо вони були добрими спеціялістами і не надто шкодили, їх терпіли ради фахових знань, бо фахівців серед наших людей було мало. Коли інструкторський колектив збільшився та зміцнів внаслідок теоретичних занять і практичної роботи, згадана передніше група в основному перебрала на себе виховання нових організаторських кадрів кооператорів. Час від часу при ПССТ влаштовувалися курси для підготовки інструкторів-кооператорів. Слухачів на курси добирали дуже пиль­ но. Ми дбали, щоб кожен кандидат задовольняв таким вимогам: був українцем, для якого інтереси маси його народу (селянства і робітництва) не чужі; мав нахил до того діла, до якого готуватися; відзначався порядністю та виявляв щире зацікавлення громадсь­ кою роботою. Ентузіязм і відданість ідеї відродження української нації цінувалися найвище. Слава ПССТ як міцної української організації, де можна не одного навчитися, швидко вийшла за межі Полтавщини, і на інструкторські курси стали присилати слухачів Споживачі Союзу 102 сусідніх іуберень: з Харківщини (Мереф’янська й Лебединська Спо­ живчі Спілки), з Катеринославщини (здається, «Споживач») і навіть з Київщини («Дніпросоюз», зокрема звідти приїздив Кирило Бутко, згодом відомий економіст). Курси ПССТ давали безперечно добру теоретичну й практичну підготовку до кооперативної й громадської роботи. Полтавські кооператори зажили авторитету й пошани й поза межами Полтав­ щини і навіть у ворогів, наприклад, поюровців. Вишкіл пройшло, мабуть, більше сотні добірних людей, а в тому числі> певно, 90% молоді. Тої молоді, до якої два чи три десятки років перед тим Мих. Старицький звертався з повним жаіучого бажання віршем: Н а вас, завзятці-юнаки, Б орці за щастя України, Кладу найкращії думки, М ої сподіванки єдині! В вас молода ще грає кров, В думках у вас немає бруду, Палає в серці ще любов Д о обездоленого люду. І дійсно, ця молодь, що в масі своїй не набула ще солідного життєвого досвіду, але зате в думках якої не було бруду, а в серці палала безкорисна любов до свого обездоленого народу, яка горіла бажанням усі свої сили віддати на служіння Батьківщині, ця молодь з жаром неофітів кинулася до громадської роботи на коо­ перативній ниві, перевертаючи на шляху, образно кажучи, кам’яні гори. Де були, як тоді говорили, молоді й сміливі інженери-будівничі нового соціяльного устрою на Україні — устрою кооперативного, що виріс із вчення мрійників-соціялістів: Фур’є, Сен-Сімона, Роберта Оуена. Багато з них і пізніше, дорослими та змужнілими, не зійшли зо шляху служіння народові, за що окупанти українських земель завдали їм довгих мук по всесоюзних катівнях, в’язницях, заслан­ нях, фізично й морально понівечили, покалічили, а не одному про­ сто вкоротили ж иття Навкруги добірного інструкторського складу гуртувався вели­ кий апарат ПССТ, що нараховував до трьох сотень осіб. Всі працю­ 103 вали дружньо, енерґійно, розбудовуючи найсильнішу економічну й ідейну українську базу на Полтавщині, якою була ПССТ. Працюва­ ли не з примусу й страху, як за радянських часів, а з доброї волі, переконання й громадської свідомости. Такого однодумного, згуртованого й дійового апарату, не от­ руєного атмосферою склок, внутрішньої боротьби, доносів, страху та рабської прислужливости, я потім не зустрічав уж е ніколи... Сильніші інструктори ПССТ по своїх районах готували працівників низових споживчих товариств, провадячи курси для рахівників, продавців, членів правлінь та ревізійних комісій, отож через український кооперативний вишкіл системи ПССТ пройшло ще й багато сотень кращих людей села, що повсюди ставали до практичної української громадської роботи. За це й повели їх згодом на Голготу, хоч були вони корисними, чесними, порядними людьми, і сміливо могли сказати у вічі кожному. М и чесно йшли! У нас нема Зерна неправди за собою. Така вже здавна гірка доля чесного, порядного й хорошого в Росії. Воно гине, принесене в жертву страшному московському Молоху. Гине обпльоване, запаскуджене, навмисне змішане з гря­ зюкою, втоптане в багно чобітьми злочинних, безглуздо-лютих давніх і сьогочасних малют скуратових. 11. ПОВСТАННЯ Осінь 1918 року була тривожна... Над головами нависла гроза. Ходили чутки про активне відкрите вербування на Україні бійців для Добровольчої Армії. Вербували і в Полтаві. Нарешті, рознеслася вістка про скору мобілізацію молодшого та офіцерського командного складу. А тут саме довідалися ми, що в Києві формується український полк під командою Болбочана. Тоді група нас вирішила не чекати в Полтаві мобілізації, яка могла привести в лави добровольчої армії, а їхати до Києва і вступати в український полк. І ми поїхали. 104 Хто був окрім мене й Дмитра Лелякова в тій групі, не пригадую. У Києві ми застали хаос, а про полк Болбочана сказали нам, що він перенісся в Харків. Ні з чим ми повернулися назад. У вагонах було тісно й брудно. Передягаючися дома по приїзді, я піймав на сорочці кілька «сірих партизанів», так тоді називали вошей. Не минуло й тижня, як білі оголосили мобілізацію. Для тих, хто їй підлягав, бухгалтерія ПССТ виписала платню. Коло каси зібралася черга, а в ній і я. Всі стояли стурбовані, заклопотані. Майбутнє застилав непроглядний туман. Те, про що тепер кожен знає і що добре бачить з багаторічної перспективи, тод і видавалося неясним, заплутаним, безвиглядним. Ідучи на призивний мобілізаційний пункт, я стрінув Мих. Панченка, українського есера-боротьбиста, з забинтованою шиєю. Його сильно обсіли фурункули й мобілізаційна комісія звільнила його по хворобі. І я... позаздрив йому. Мобілізованих розмістили в старих військових касарнях на Пороховій вулиці, край міста, де вже розташувалося організоване раніше військове з'єднання добровольців. Повіяло тяжким духом. Ми відчували, що нас, проти нашого бажання тягнуть до збройної боротьби, кажучи словами Т. Шевчен­ ка, «не за Україну, а за її ката». Остаточно переконалися ми в цьому, коли одного разу до касарні прибув начальник полтавського гарнізону генерал Слєсаренко й виголосив промову. Хоч мав він козацькі вуса та вкраїнське прізвище, але говорив російською мовою, а в інтонаціях і словах відчувалося презирство до всього українського. З особли­ вою драж л и вістю й ненавистю говорив він про «всіляких вінніченьків та грушеньків». Стало цілком ясно, куди, на якого ворога поведе нас цей гене­ рал. У касарні серед мобілізованих також велися одверті антиук­ раїнські розмови. Супроти них виступали українці, але обережностримано з огляду на своє становище. Коли я попав «у наряд», що відбував «караул» у полтавській в’язниці на Кобиляцькій, то побачив, що в'язниця набита україн­ цями. Декого з них я знав особисто. На п'ятий-сьомий день по мобілізації я надумав тікати. Але як? Куди? Що станеться з дружиною? 105 Від Василька Дем’яновського, боротьбиста, я дізнався, що го­ тується повстання проти гарнізону ген. Слєсаренка, але підготовці заважають дії більшовиків. Проте, повстання ось-ось має відбутися. Тоді я вирішив, що зволікати нічого. Зудар може статися кожної хвилини. То вже, коли так судилося, щоб я брав у ньому участь, треба йти в лавах, які виступають з українського боку, а не з боку ворога. Пізно ввечорі, коли цілком стемніло, я вийшов з касарні, про­ слизнув непомітно проз вартових і швидко попрямував додому. Я хотів попередити дружину, попрощатися, а потім піти до Василька й пристати до повстанців. Прийшовши додому, я раптом відчув себе дуже недобре, а потім гірше й гірше... Мусів лягти. Сильно розболілася голова і, хоч дру­ жина вкрила мене якнайтепліше, мною трусило й підкидало. Я збагнув, що ні до ранку, та й вранці, не встану з ліжка, а тим часом в касарні виявлять під час вечірньої переклички мою відсутність і завтра можуть з’явитися до хати. Ніч була повна мук. Мучила свідомість небезпеки з боку військової влади, од якої я втік, а ще дужче мучила хвороба. Аж ось удосвіта чую — у місті стрілянина. Спочатку рушниці, далі кулемети і все посилюється й посилюється. Очевидно, почалося повстання. Над ранок стрілянина стихла. А вранці ми дізналися, що повстанці-українці захопили Полтаву. Військову владу обняв, здається, Шинкар, звільнений повстанцями з в’язниці. Про події до мене доходили лише чутки. Лежав я тяжко хворий на поворотний тиф. «Сірі партизани» своє діло зробили. У нас жив тоді на Некрасовській Іван Сердюк з Шишаку, демобілізований старшина-українець моїх років. Працював він 1918 р. в редакції газети, що звалася «Полтавській Голос»*. Уночі в час повстання дома його не було. Виявилося, він командував повстан­ цями, що наступали від Київського вокзалу. Далі він примкнув до військ Директорії, опинився на еміграції, а 1944 року я прочитав у «Краківських Вістях» коротку замітку про його смерть десь у Німеччині. Як мені нагадують тепер друзі й знайомі (Вол. Дубів, Іван М-ко), українська повстанська влада, на вимогу німців, швидко *Редаґував її Павло Макаренко, інженер, співробітник Губ. Земства, член Старої Громади. 106 покинула Полтаву, але цивільна українська влада лишилася. Очо­ лював її Чижевський (син Павла Чижевського, члена Старої пол­ тавської української громади). Заступником Чижевського був Джолов^ Місяців через півтора, видужавши, я знову приступив до робо­ ти в Культ.-Просв. відділі ПССТ. 12. «СПІЛКА ПРАЦЮЮЧИХ В КООПЕРАТИВНИХ УСТАНОВАХ» Революція дала можливість робітництву творити професійні спілки. Організувалися спілки і в Полтаві. Внаслідок нашої тодіш ньої м асової малописьменности й неорганізованости, рівняючи з іншими, керівництво профспілок зосередилося чи цілком, чи переважно в не-українських руках: в руках жидів, росіян та зросійщених елементів. Отож зрозуміло, чому профспілки, що складалися в основному з робітників українців, здебільшого не стали ані підпорою Центральній Раді, ані базою гуртування й р озви тк у сил у к р а їн ськ ого відродж ення. Навпаки, чуж е профспілкове керівництво скрізь (явно чи приховано) намагалося протидіяти будівництву українського державного життя та галь­ мувало культурно-національне відродження. Коли я на початку 1918 року приїхав у Полтаву, службовці ПССТ вже належали до «Професійної спілки торгово-промислових робітників», заснованої після революції Ставши на роботу, я теж вступив У її члени. Та протягом наступних місяців побачив, що в нашій боротьбі за звільнення й відродження ця профспілка нам нічим не допоможе, бо в керівництві ЇЇ засіли майже виключно жиди, що ставилися до визвольних змагань негативно, а в кращому разі, байдуже. Досить сказати, що восени 1918 року, як нагадує мені Володи­ мир Дубів, у правління профспілки входили Кушнер, Беркович, Дун, Мінц, Кривицький та Яковлев. Із них лише останній не був жидом. Свого часу, працюючи в гуртках та вивчаючи історію ук­ раїнської громадської думки, я перечитував книжку Левинського, що її 1913 року випустило видавництво «Дзвін», — «Національне питання і професійні робітничі спілки». Восени 1918 р., коли після періоду Гетьманщини профспілки відновили діяльність, під впли­ вом цієї книжки у мене з’явилася думка спробувати організувати 107 працівників кооперації в українську «Спілку працюючих в коопера­ тивних установах». Тоді це була велика «єресь», але поволі знаходи­ лися однодумці. Наприкінці року я вмістив у «Полтавському Коо­ ператорі* статтю, обґрунтовуючи свої думки. Незабаром, незважа­ ючи на протидію полтавських профспілкових діячів, була проведе­ на організація «Спілки працюючих в кооперативних установах», до якої вступили всі службовці полтавських кооперативів: ПССТ, Ор­ ганізованого Робітника, Союзбанку, Народньої Торгівлі, Самопо­ мочі, Товариства шевців, Товариства візників, споживчих това­ риств — Дублянщини, Крутого Берега, Островка тощо,— в кількості до 700 осіб. Правління цієї профспілки — до його складу обрали й мене — було цілком українське. Зрозуміло, що й діяльність наша не супере­ чила визвольним змаганням. Але Полтавська Рада Професійних Спілок, що об'єднувала усі профспілки Полтави, не прийняла нас до свого складу, себто не легалізувала нашої появи на світ. Довго ми змагалися, кінець-кінцем добилися, що питання винесли на обговорення пленуму Ради. На це засідання я ходив у складі делеґації від СПвКУ, виступав разом з іншими, домагаючися нашо­ го визнання, але нічого з того не вийшло: нас не прийняли. Тоді наша профспілка почала діяти самостійно і незалежно. Пізніше ми дізналися, що така ж українська профспілка коопера­ тивних робітників заснувалась у Києві Нашій профспілці — оскільки нам здебільшого йшли назустріч правління кооперативних організацій і в першу чергу правління ПССТ — пощастило досягти того, що службовці й робітники коопе­ ративних установ мали кращу платню, ніж робітники інших торго­ во-промислових підприємств. Мали місячні відпустки. На Різдво й Великдень одержували додаткову місячну платню, отже,протягом року фактично діставали платню за 14 місяців. Але вершиною досягнень була Пенсійна Каса (не пригадую, як вона точно назива­ лася). З кожного робітника, члена каси, бухгалтерія утримувала 5% заробітку, а установа від себе додавала таку ж суму. Відрахування записувалося на особовий рахунок службовця, але залишалося як вклад в обігових коштах установи, що нараховувала на ці суми 6% річно. Кожен член Каси, попрацювавши в установі п’ять років, мав право одержати не тільки всі свої вклади повністю, а й 50% відрахувань установи, зроблених на його ймення. Пропрацювавши 108 10 років чи більше, мав право одержати, крім власних внесків, 100% відрахувань установи. Рахунки заощ адж ень контролювало Правління Пенсійної Каси. Статут Пенсійної Каси прийняла ПССТ та ще деякі коопера­ тивні організації Такого забезпечення на старість не мали у нас ні службовці, ні робітники, ні до, ні після цього. Цікаво, що в 1920 р., коли відбувався погром Полтави, Володи­ мирові Дубову, голові Пенсійної каси, під час слідства в «Особом Отделе Юго-Западного Фронта» інкримінували намагання створи­ ти за допомогою цієї каси нову замасковану буржуазію. Окрім того, наша профспілка відограла провідну ролю в засну­ ванні Страхкаси й амбуляторії при ній. На голову Страхкаси був обраний співробітник ПССТ Мих. Ів. Тарасюк. Амбуляторію відкрили, коли не помиляюся, на Архієрейській вулиці, де почало діяти кілька лікарських кабінетів. Також завдяки старанням профспілки був підписаний пре­ красний колективний Договір з ПССТ на 1920 рік. Зрозуміло, що все це, з одного боку, підносило авторитет профспілки в очах робітників та службовців навіть поза коопера­ тивною мережею, а з другого — викликало ненависть антиук­ раїнських елементів з Полтавської Ради Профспілок, хоч наша діяльність ніякого зла робітництву не заподіяла, а членам — при­ несла велику користк поліпшила їхнє матеріяльне становище та забезпечила на старість і на випадок хвороби. Все це нам дурно не минуло. Коли окупаційна большевицька влада закріпилася в Полтаві, то одного дня наприкінці літа 1920 р. ми прочитали наказ Губвиконкому, щоб усі профспілки, які не входять до складу Полтавської Ради професійних спілок, здали свої печатки. Н аказ був спрямований проти нас, хоча назви нашої профспілки не згадудвалось. Ми вирішили печатки не здавати. Я тоді не був членом Управи, але був Головою Ради профспілки. Минуло кілька днів, і Управа профспілки одержала наказ з'явитися до Алексеева, заступника голови Полтавського Губвиконкому. Головою Губвиконкому був жид Я. Дробніс. Пішло троє: члени Управи — Борис Ст-ч та Віктор Березів і я. Алексєєв, робітник-росіянин, сердито питає: 109 — Чому не виконали розпорядження Губвиконкому і не здали печатку Раді Профспілок? Ми пробували захищатися і щось доводити йому, але марно! Розлютований нашою впертістю, Алексеев простяг руку до телефо­ на, викликав міліцію і наказав негайно надіслати «наряд» міліціонерів для арешту порушників розпоряджень Губвиконкому. Запанувала грізна тиша. Ми прекрасно розуміли, чим це може кінчитися. Адже ж то були особливі часи! Жодні писані закони не діяли. Виконавець робив усе на власну руку на підставі своєї «революційної свідомости»... Я бачив, як захвилювалися й зблідли мої товариші, та й у мене, як то кажуть, побіг морозець поза шкірою. І раптом блиснула в голові відчайдушна думка; повертаюся до Алексеева й кажу зовнішньо спокійно: — Ніякого наказу ми не порушували. Адже в наказі, на який ви покликаєтеся, сказано, що печатки мають здати всі професійні спілки, які не є членами Ради Профспілок, а ми ніяка не професійна спілка і на таку назву не претендуємо. Бачу здивовання не лише Алексеева, а й товаришів. — Як це?— дражливо питає Алексеев. — Так,— кажу. — Ми називаємося «Спілка працюючих в коопе­ ративних установах», а зовсім не професійна спілка, а ось, прошу, наш штамп і печатка,— показую йому відбитки. — Ми ніколи й не думали називати себе профспілкою. Алексеев спантеличено хмикнув, уважно перечитав відбитки, а потім знов подзвонив у міліцію й відкликав свій попередній наказ. Ми полегшено зітхнули. Алексеев нас відпустив... Проте невдовзі одної осінньої ночі аґенти ЧК наскочили на приміщення ПССТ і, між іншим, забрали також усі матеріяли «Спілки працюючих в кооперативних установах». Це було попередженя. Після т&кої ґЬалтовної ліквідації нашої профспілки я не хотів вступати членом до Профспілки торгов.-промисл. службовців, су­ перниці СПвКУ, з якої свого часу вибув, а вступив до Профспілки Робос* організованої весною 1920 р. з російської вчительської спілки, до якої влітку 1920 р. примусово влили й Українську Вчи­ *Робітників освіти. 110 тельську Спілку. В Робос’і українці посіли в правлінні перше місце: голова — М. Христенко, секретар — Ів. Марченко, члени правління — Ілляшевич, Кам’яник, Сапіцька Із неукраїнців до правління ввійшло тільки двоє жидів, як інформував мене Ів. Олексієвич Марченко. 13. ПОЛТАВСЬКИЙ СОЮЗБАНК Якщо споживча кооперація Полтавщини скільки змоги — матеріяльними засобами й інтелектуальними кадрами — підпирала на терені своєї діяльности змагання українського народу до політичного, соціяльного й національного визволення та відродження, то сказати цього про Кредитову Кооперацію ніяк не можна. Справа в тому, що штаб кредитової кооперації — Полтав­ ський С ою збанк, зн айш овся в полоні а н ти ук ра їн ськ и х єдинонеділимівських елементів. Очолював Союзбанк Сергій Олексієвич Фісенко, українець з Кобиляк, який, проте, стояв на позиціях общеросійеьких. У студентські часи за революції 1905 р. він як член російської революційної партії проводив організаційну роботу по селах і зажив серед селян доброї слави. Він потрапив тоді до в’язниці, і ореол мученика за ідею допоміг йому в 1917-20 рр. триматися на чолі Полтавської Кредитової Кооперації Між іншим, року 1920 під час спільного сидіння у в’язниці Фісенко розповідав, що,ховаючися від поліції, змінив своє справжнє прізвище Фесенко на Фісенко. Був він людина розумна й талановита, але, як запевняли ті, що більше про нього знали, дуже нерозбірлива в засобах У правління Полтавського Союзбанку був обраний і старий український кооператор, в минулому священик, Андрій Андрієвич Гаращенко. До його компетенції належало комплектування робо­ чого апарату новоствореної установи. На жаль, А. А. Гаращенко прогавив момент. Фісенко взяв справу у власні руки й підібрав такий апарат, проти якого нічого не міг потім вдіяти А. А. Гаращен­ ко, що занадто пізно спостеріг свою помилку. В Союзбанку засіли або російські кадети, як от Билінський, або, ще гірше,— чорносо­ тенці та монархісти. І ті, і другі були запеклими ворогами всього українського. Перед зборами уповноважених С. 0. Фісенко різними подарун­ ками, дорогими обідами, персональною «обробкою» тощо завжди 111 вмів забезпечити собі достатню кількість прихильників, які, в разі потреби, гаряче його захищали. Коли одного разу на зборах виник­ ла сутичка з присутніми представниками споживчої кооперації, то прихильники Фісенка вигукували навіть такий аргумент: «Ваш голова* коштує 500 карбованців, а наш дорожчий! Ми своєму пла­ тимо 800!». Членом правління Союзбанку був також Мусій Степанович Кононенко, заслужений кооператор і відомий поет. Ми не були з ним близько знайомі, отож я ніяк не можу пояснити дивного факту, чому М С. Кононенко підтримував — і то заповзято — політику Фісенка, проти якої вели боротьбу всі кооператори-українці. Мене його поведінка незвичайно дивувала. Ще за гімназійних часів на мене справив дуже сильне враження вірш Кононенка «Заповіт Ярослава Мудрого», що починається строфами — Умираючи, князь Ярослав Заповіт своїм дітям покинув, Щоб Україна-Русь, край наш любий-святий, У руках у синів не загинув. В заповіті тому написав Ярослав Коротеньке та мудреє слово: «Ви любітеся, дітки мої, Та шануйте один ви другого. Та щоб згода між вами була, Вас бо ненька одна породила, І тоді вас ніщо не здола, Й не злама вас ворожая сила. Коли ж буде незгода у вас, То загинете ви, м ої діти, Та загубите й край дорогий, Буде лихо він тяжке терпіти»... І от несподівано довідуюся, що автор вірша, поет М. Кононенко, до якого я ставився з великою пошаною, підтримує тих, що йдуть проти змагань українського народу. У моєму мозкові це не вклада­ лося. Так прийшло перше розчарування Кононенком. Він упав з постаменту, на якому стояв у моїй уяві Друге розчарування настиг­ ло пізніше, коли я ознайомився з трьома товстими книжками його ’ Голова ПССТ — Д. І. Шульга. 112 творів, що він їх видав 1917-1919 власним коштом. Твори робили гнітюче враження антихудожнього, безідейного, порожнього віршоробства. Серед них попадалися речі в стилі «славнозвісного» Домостроя...26. Але повертаюся до кредитової кооперації. Таким чином,дійсно українські позиції в правлінні Союзбанку захищав (завжди безуспішно) один А А Гаращенко. В той час, як ПССТ з самого початку революції стала запровад­ жувати в себе і швидко цілком перейшла на діловодство ук­ раїнською мовою, а в просторій операційній залі її висів великий портрет Т. Шевченка з плакатом, що закликав — Учітеся, брати мої, Думайте, читайте, І чужому научайтесь Й свого не цурайтесь; в той час, як вона ширила українську літературу й друкувала українські книжки, сприяла українським організаціям, утримува­ ла українські школи і т. д., Полтавський Союзбанк діловодство вів російською мовою, звіти публікував російською, в комерційній школі, що її утримував, викладання до 1920 (пізніше школу закри­ ли) провадилося по-російськи, а вчилися в ній переважно діти жидів і росіян. Діяльність Союзбанку ні в найменшій мірі не віддзеркалювала того, що відбувалося навколо — змагання до побудови Української Держави, до відродження української куль­ тури. А його ж базу творили сільські кредитові кооперативи, закла­ дені українським селянством, а його ж фінанси складалися з копійок, зібраних з українських селян! Одним словом, Полтавський Союзбанк співав тоді в хорі, якому задавав тон Харківський ПОЮР (Товарищество Потребительных Обществ Юга России) і який складався з територіально українських кооперативних організацій великого мірила, що були, проте, опано­ вані армією «общеросів». Яких пісень співали на Україні «общероси», можна зрозуміти з таких ілюстрацій. Року 1918, себто за часів самостійної української Гетьманської Держави поюрівці в поздоровленні Московському «Центросоюзові» з нагоди його ювілею надрукували (російською, звичайною, мовою) слідуюче: 113 «Багато років тому Русь збирала одна сильна людина (натяк на Івана Калиту. — ДС), нехай ж е тепер почнуть збирати її десятки тисяч маленьких, непомітних, працьовитих мурашокбудівничих — кооператорів, очолених своїм старшим братом — Московським Союзом». А чому вони мають збирати «Русь», то про це недвозначно сказано в журналі поюрівців «Южно-Русский Потребитель», ч. 14: «Якби навіть формально у державах, що відокремилися,— на Україні, в Криму, на Кавказі — зберегти демократичний устрій, то фактично всі вони неодмінно підпали б під вплив великих імперіялістичних держав. І через те ми думаємо, що краще єдина Росія, хоча б навіть монархічна, аніж окремі частини Росії, поділені поміж окремими державами. У першому випадкові ми мали б можливість зберегтися і боротися за майбутнє, а в другому — ми приречені на зникнення» (Докладно про все це писалося тоді в журналі «Кооперативна Зоря», ч. 13-14 за 25. IX. 1918, ст. 10-14). Хто це «ми» — ясно без коментарів — росіяни, единонеділимці. Варто згадати, що з політичних партій в ПОЮР'і переважали меншовики. До іурту нагадаю й тодішні писання поюрівців про те, що «Україна встромила ніж у спину Росії», а також видану ПОЮР'ом книжку солідного економіста Ясного — «Может ли Украина быть экономически независимой?»— в якій на сотні сторінок обгрунтову­ валося, що українці темні й дурні нездари, які не можуть ор­ ганізувати свого господарства, та і господарство їхнє таке, що вони, мовляв, взагалі не проіснують окремо від Москви. Пригадую, мені довелося в 1919 р. кілька разів виступати проти вихваток поюрівців із статтями та рецензіями на сторінках «Пол­ тавського Кооператора», а в тому числі й з рецензією на книжку Ясного. От у якому хорі співав Полтавський Союзбанк. 114 14. СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ союз «ХУТОРЯНИН» Об’єднання с.-г. кооперації Полтавщини в союз «Хуторянин* було переведено досить пізно, менше ніж за рік до розгрому, в грудні 1919 року. «Хуторянин» безперечно був цілком українською організацією не тільки по складу низової мережі, а й вищих керівних органів. До його Правління, після сильної боротьби з «общеросами», обрали відомих українських діячів: Костя Івановича Товкача (став голо­ вою), Вас. Вас. Безпалка, Івана Олексієвича Батюка. Надзірну Раду очолив Д. 1 Шульга, голова ПССТ, Ревізійну Комісію — В. Дубів. Але погром полтавської кооперації «Особым Отделом Юго-Западного Фронта» зруйнував і цю установу, не давши їй стати на нога. Після арештів у жовтні 1920 «Хуторянин» ледве животів, а на­ весні 1921 його перетворили в Губсельсекцію при Губспілці (так перейменували розгромлену ПССТ). 15. ПЕДАГОГІЧНЕ БЮРО ПОЛТАВСЬКОГО ГУБЕРНСЬКОГО ЗЕМСТВА Другим значним після кооперації осередком, в якому гуртува­ лися й кріпли українські сили Полтави, було Земство, губернське й повітове. Відразу по революції Михайла Дм. Токаревського кооптували на члена Губ. Зем. Управи, де він обняв керівництво КультурноОсвітнім Відділом, а восени 1917 р. Земські Збори обрали його головою. Коли я повернувся в Полтаву весною 1918, то застав там жваву діяльність Педагогічного Бюра Іїолт. Губ. Земства, що його очолю­ вав Михайло Якович Рудинський, чоловік років 30-35. За фахом історик-археолог, він добре знався також на питаннях української мови й літератури, педагогіки й методики шкільного навчання. Тихий, скромний, делікатний і водночас працьовитий, ентузіяст національного відродження, він, будучи людиною непартійною, цілковито віддавався культурницькій роботі. Такими ж були й дві його сестри Євгенія та Марія, що жили разом з ним у Полтаві. Мих. Рудинському пощастило зібрати добрих робітників, і він провадив енергійну працю в напрямку будівництва української И5 школи. А для цього треба було підготувати учительські кадри, забезпечити школи підручниками, дати учням відповідну лектуру. Робилося все відразу, бо час наглив. Скликалися конференції й курси для вчителів, розшукувалось фахівців для складання підручників, друкувалось — у видавництві ПССТ — що було готове. Наочним показником роботи М. Рудинського можуть бути відомості про видавничу діяльність ПССТ, які збереглися у мене в пам’яті і які не можуть претендувати на вичерпність, на повноту. Беручи до уваги цілковиту відсутність книжок для української школи, а також враховуючи труднощі друкування, Михайло Яко­ вич став на шлях складання розбірних хрестоматій: підручник мав друкуватися частинами. Поки першу книжечку проробляли в школі, другу тільки друкували, а наступну лише готували до друку. Учень одержував кожну частину перед самим початком проробки, отож текст був для нього новим і цікавим. Так було видано хрестоматію «Віночок»; дві в’язки для двох років навчання. Перша в’язка мала 10 чи 11 книжечок, друга — 15 чи 16. Кожна в’язка вкладалася в окрему папку. До в’язок входили такі твори: 1. Коцюбинський М. — «Харитя». 2. Коцюбинський М — «Маленький грішник». 3. Коцюбинський М. — «Ялинка». 4. Коцюбинський М. — «П’ятизлотник». 5. Грінченко Б. — «Олеся». 6. Грінченко Б. — «Грицько». 7. Грінченко Б. — «Кавуни». 8. Грінченко Б. — «Украла». 9. Кузьменко М. — «Кум-хан». 10. Кузьменко М — «Думи козацькі». 11. Кузьменко М. — «Вірші». 12. Тимченко — «Злодій». 13. Винниченко В. — «Федько-халамидник». 14. Єфіменкова О. — «Свят-Вечір». 15. Левицький М — «Забув». 16. Леся Українка — «Роберт Брюс». Інших не пригадаю. Крім розбірної хрестоматії, М. Рудинський склав читанку в чотирьох випусках «Ясні зорі». Кожна частина була присвячена 116 певній порі року й мала відповідний зміст, ілюстрації й обкладинку. Читанка вийшла двома великими накладами. На замовлення Педагогічного Бюра були складені такі підручнйки для старших клясів: «Елементарна геометрія» Супруна, «Фізика» А. Заліського. Встигла вийти лише перша частина (До речі, автора пізніше засудили в процесі СВУ). «Географія Полтавщини» Постоєва. Початковий підручник, складений за краєзнавчим принципом, що мав підготувати учня до загального курсу фізичної географії. «Історія України» Гната Хоткевича. Михайло Якович щось до­ вго сперечався з непоступливим гоноровитим автором з приводу деяких змін, але кінець-кінцем надрукував першу частину. Крім того, М Рудинський задумав видати тематичні збірнички для читання. З них вийшло два: «Сніжинки» — Різдвяний збірник, де крім оповідань — як от «Під снігом» Б. Грінченка — було вміщено вірші, колядки, щедрівки (останні з нотами). «Проліски»— весняний збірник, в якому переважали вірші Правда, ввійшла туди й п’єска «Чумацькі діти». Друкувалися й окремі твори для дітей різного віку. Серед них: «В курені», «Чумаки» й «Татарські напади» Олександри Єфіменкової, «Нещасні пригоди лікаря Ісаака Джемса» М. Ол. Рубакіна, «Бінґо» та інші оповідання Сетон-Томпсона, «Про Нову Зеляндію» (чи «Про Англію»?) Піменова, «Пісня про Нібелюнґів» — переклад частини відомого німецького епосу, зроблений М. Рудинським. «Три п’єски для дитячого театру». До приходу в Полтаву денікінців у липні 1919 р. головою Губ. Земства залишався М. Токаревський. Але зміни влади, зокрема перебування з січня до липня большевиків, гальмували роботу Земства. Остаточно ж припинили її денікінці. Коли восени 1919 р. на Полтавщині знову закріпилися більшовики, Губ. Земську Управу заступив Совнархоз на чолі з Свистуном. Деякі книжки, підготовлені до друку ПБПГЗ, встигли потім надрукувати ПССТ, поки і її не зруйнували наприкінці 1920 р. 117 Отож українська культурна робота, закроєна на великі розміри й ведена вміло дбайливою ентузіястичною рукою Мих. Рудинського, була паралізована ще до розгрому Полтави. 16. УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ Окрім громадських організацій — кооперації й земства — ук­ раїнські сили гуртувалися, звичайно, і навколо політичних партій. а) Зразу ж по революції в Полтаві створився осередок Партії Українських Соц.-Революціонерів. Засновниками його були Микола Ковалевський, Левко Ковалів, Микола Литвиненко, Володимир Дубів. Пізніше примкнув до цього гурту й Андрій Заливчий. Ось як згадує про організаційний момент безпосередній учас­ ник Володимир Д* Мали ми зв’язок із залізничниками Дублянщ ини, Крутого Берега, Острова. У перші ж дні після проголошення волі, у великій операційній залі П ССТ (на розі Стрітенської та Шевченківської вулиць) відбулося загальне віче. Заля була пе­ реповнена. Говорили всі — хто хотів і про що хотів. Отам ми тоді й порозумілися з деким про те, щоб склика­ ти *На Канаві» (в ремонтних залізничних майстернях коло станції Полтава-Південна) установчі збори осередку Партії Укр. С.-Рев. Н а п р и к ін ц і б ер езн я 1917 р. ц і збори відб ул и ся у залізничній школі. Тоді й обрано було Полтав. Губ. Парт. Комітет. Очолив його Левко Ковалів, заступником його був я, секретарем - Микола Литвиненко. Військовими у Комітеті були: Степан Орел та Й осип Левданський. Крім того, входили туди: студент с.-г. інституту Федір Дем ченко (потім Холод­ ний), залізничник Копиця, Роман Сіборенко та ще хтось. Зразу ж, із зборів, Микола Ковалевський поїхав до Києва організовувати там Ц К партії с.-р., а ми поїхали по повітах Полтавщини закладати повітові осередки. Отже, коли наприкінці травня мжяця 1917 року ми скли­ кали збори членів, то зійшлося вже стільки, що концертова заля Полтавської М узичної Ш коли (Ахшарумова) не могла *Тут і далі текст, набраний курсивом, налижить Вол. Дубову 118 вмістити всіх прибулих. Точного обліку не було, але пам’ятаю, що не встигали друкувати членшсі квитки. Молодь з гуртків ЮС примкнула тоді в. більшості до ук­ раїнських есерів, що пізніше назвали себе «боротьбистами». В їх лавах опинилися Сашко Гнида (О. Лісовик), Сергій Денисенко (Мінкевич), Віктор Бахер (Чугай), Іван Багрій і багато інших, які брали найактивнішу участь в партійній роботі. б) Тоді ж таки відбулася й організація полтавського осередку Української Соціял-Демократичної Робітничої партії. УСДРП очолював один час М ихайло Криворотченко (Тарас Воля). Основні кадри вербувалися з залізничників та друкарів. Численно були вони невеликі. В Комітеті були там ще «Б ер­ ко» (Юр’ев-Пековець), Віталій Постоленко». Здається, до полтавського Комітету УСДРП належали й Мих. Токаревський, Семен Косенко, Павло Височанський, бо адреса Полт. Комітету УСДРП в 1917 р. (я бачив надрукований бланк) була: «Неторговельний Відділ ПССТ», де працювали останні. Нечисельність полтавської організації УСДРП пояснюється, очевидно, з одного боку, молодістю самої організації, а з другого — наявністю в місті старіших і сильніших російських партій, що діяли серед робітництва, а саме: 1) Російської СДРП більшовиків, що її очолював Дробніс, 2) РСДРП меншовиків на чолі з добре теоретично підготованим Костем Ляховичем (зятем Володимира Короленка), 3) Рос. Партії С.-Р., що її очолював Микола Асєв. в) В тому ж часі організувався полтавський осередок Ук­ раїнської Партії Соціялістів-Федералістів. Очолив його Кость Тов­ кач, а належали до нього: адвокат Євген Сіяльський, член Окрутового Суду Своєхотов та інші з старшого громадянства. Це була організація невеличка, але людей «з ім’ям». г) Не можна не згадати і про створення десь влітку 1917 р. Комітету Української Селянської Спілки. Очолив Полтавський Комітет Укр. Селянської Спілки Олександер Янко. Мене (Дубова) паш Комітет (П У С Р) делегу­ 119 вав па Установчі збори Спілки, щоб я привітав збори і домагав­ ся сталого представництва ПУСР у складі керівництва Се­ лянської Спілки. Без будь-яких заперечень делегати погодили­ ся дати місце для цього представництва і ввели мене у склад Комітету Селянської Спілки. Що стусується несоціялістичних або, вірніше, правих ук­ раїнських політичних організацій, то їх до 1918 р. в Полтаві не було взагалі. Лише влітку 1918 р. створився осередок Української Демократично-Хліборобської П артії Але був дуже нечисленний. Ор­ ганізації ж соціялістів-самостійників не було зовсім. Вікт. Андрієвський у своїх спогадах пише: «В той час (це у 1918 р. ~ Д. С.) у Полтаві із несоціялістичних партій існував тільки відділ партії українських Хліборобів-Демократів. У тім відділі було небагато людей, щось коло десяти душ, але організація хутко поширювалася на повіт, і одиноке, що стояло на перешкоді їй — це було неприхильне відношення адміністрації (гетьманської), так що й полтавському відділові доводилося збиратися напівлегально. Нарешті, в Києві було офіціяльно в суді затверджено статут партії, і полтавський відділ надрукував та випустив одну свою відозву, але це вже було при кінці гетьманського періоду»27. д) Щождо «старих українців» міста (членів Старої Полтавської Української Громади), то вони взагалі, як перед революцією 1917, так і по революції виявили мало сміливости на полі політичному. Старі українці, що їх очолював Павло Чижевський (колись був членом П ерш ої Держ авної Д ум и , куди пройшов, либонь, як член Російської К онст ит уційно-Дем. П арт ії - кадетів), нічим особливо себе не проявляли. Вони мали Укр. Клюб і Укр. Книгарню. Пригадую, як в день повідомлення про зречення царя ми з Сідлецьким галопом побігли до Укр. Клюбу і знищили там портрет царя М иколи, що красувався на стіні під портретом Гр. Сковороди. Так оцього «зухвальства» мені «старі» потім пробачити не могли і при всякій нагоді тикали «молодим» під ніс: Дивіться-но, які у Вас!.. Та вони ж і наш Клюб он під який удар статли!.. 120 Взагалі я пригадую з т их часів тільки одні сходини в Українському Клюбі, це так десь у квітні 1917 року. Тоді відбувалася там дискусія між «старими» і «молодими», в якій «молоді» закидали «старим»: — Та ви ще й до Д раг оманова не доросли, а м и вже пережили он 1905 рік і ось нову революцію вже зустріли належно... е) Нарешті, про наймолодших, про членів іуртків Юнацької Спілки. Подаю ці відомості, також користуючися з чужої нам’яти, бо з середини 1916 р. і до 1918 в Полтаві не жив. П ро формування ЮС можу сказати дуже мало. Знаю, що в 1917 році очолював ї ї Сергій Денисенко (М інкевич). У перші ж дні після проголошення волі до юнаків кинулися М ихайло Т-ський і Людвік Сідлецький (Сава Крилан). Цей останній з’явився у нас у П СС Т наприкінці 1916 р., був Л е­ онідом, мав велику бороду, але з перших же днів революції поголив ї ї й заявив, що він уже не Леонід, а Людвік, і що він українець-ксСтолик (Пам’ятаєш, у 1917 р. був виданий П ССТ «Лист українців-католиків»?). Людвік Сідлецький познайомив нас тоді з Вацлавом Липинським, що був начальником кінного резерву на Павленках. Цей, Сідлецький, на грунті «впливу» на молодь пересварився з М ихайлом Т-ським і виїхав до Києва28. Пригадую також про один тодішній сумний факт життя молоді, може він і тобі відомий. Друкарнею журналу «Хут орянин» (що належала «Полт. Обществу Сельского Хозяйст ва») керував біженець-галичанин. В ін мав перед революцією великі зв’язки з учням и землемірної школи. Серед т их учнів (до революції) відбулися значні ареш­ ти, причому називали прізвище якогось Левченка-юнака, який нібито «десь ходив». Цей галичанин не раз на зібраннях кричав, що треба «докопатися», де той правдивий негідник, але бук­ вально на третій день після повалення царату сам він раптом зник, і в його кімнаті ми знайшли тільки візитові його картки з позначенням: «Состоящий в личном распоряжении ген.-губернатора Галиции его Сиятельства графа Бобринско­ го»... Лише то&і ми зрозуміли звідки «несло димом»... В ін же покинув і цілу корзину цінних речей, викрадених ним із 121 Львівського Музею. Ц і речі ми передали тоді до Полтавського Музею. Про Левченка я вже згадував в розділі десятому другої части­ ни, а тепер додам, що він, повернутися з села, після зимових вакацій 1915-16 навч. рок