Кальмарська унія
| Кальмарська унія дан. Kalmarunionen норв. Kalmarunionen швед. Kalmarunionen лат. Unio Calmariensis | |||||||||||||||
| Персональна унія | |||||||||||||||
| |||||||||||||||
| |||||||||||||||
 | |||||||||||||||
| Столиця | Копенгаген 55°40′ пн. ш. 12°34′ сх. д.H G O | ||||||||||||||
| Релігії | Католицизм | ||||||||||||||
| Форма правління | Монархія | ||||||||||||||
| Монархи | |||||||||||||||
| - 1387—1412 (Данія) 1388–1389 (Норвегія) 1389–1412 (Швеція) |
Маргарита Вальдемарсдаттер | ||||||||||||||
| - 1389—1442 (Норвегія) 1396–1439 (Швеція) 1396–1439 (Данія) |
Ерік Померанський | ||||||||||||||
| - 1481—1513 (Данія) 1483–1513 (Норвегія) 1497–1501 (Швеція) |
Джон Данський | ||||||||||||||
| - 1513–23 (Данія і Норвегія) 1520–21 (Швеція) |
Крістіан II | ||||||||||||||
| - 1524–33 | Фредерік I | ||||||||||||||
| Законодавчий орган | Riksråd і Herredag (у відповідному королівстві) | ||||||||||||||
| Історичний період | Середньовіччя | ||||||||||||||
| - Маргарита I визнана регентом Данії | 1387 | ||||||||||||||
| - заснування | 17 червня | ||||||||||||||
| - повстання Енгельбрехта | 1434–36 | ||||||||||||||
| - Стокгольмська різанина | Листопад 1520 | ||||||||||||||
| - Густав Ваза обраний шведським королем | 6 червня 1523 | ||||||||||||||
| - Данія Rigsråd анексує Норвегію | 1536 | ||||||||||||||
| - Кільський договір | 14 січня 1814 | ||||||||||||||
| |||||||||||||||
| Сьогодні є частиною |  Данія
| ||||||||||||||
| |||||||||||||||
.svg){kind=small}
Кальма́рська у́нія (дан., швед. і норв. Kalmarunionen; лат. Unio Calmariensis) (1397—1521) — унія, що об'єднала під егідою Данії три скандинавських королівства: Данію, Норвегію та Швецію з залежними територіями — Фінляндією, Ісландією та Гренландією.
Унія виникла на противагу до німецької економічної і політичної експансії в Скандинавії у XIV столітті. У цей період вільні та ганзейські міста поступово монополізували торгівлю в Скандинавії. Проникнення німців посилило скандинавську інтеграцію. Другим фактором, що викликав Кальмарську унію, стали економічні кризи XIII—XIV століть, пов'язані з погіршенням клімату. Значні знатні скандинавські сім'ї мали володіння по всій Північній Європі, загальний король був би для них гарантом збереження їх володінь, захистом від сепаратизму. Данія не змогла самотужки реалізувати політичні амбіції: вона змушена була піти зі Шлезвіга та Естляндії. Норвезьким королям забракло власних ресурсів для ведення активної політики. Усе це сприяло укладанню унії. Проміжним етапом до Кальмарської унії стала шведсько-норвезька унія[1].
У 1364 році останній шведський король з династії Фолькунгів, Магнус Ерікссон, що був одночасно королем (з 1319 по 1355 роки) Норвегії, був вигнаний, і королем Швеції був обраний німецький герцог Альбрехт Мекленбургський. Ще раніше Магнус Ерікссон був вигнаний з Норвегії, і наступником став його син Гокан VI. Незадоволена політикою Альбрехта Мекленбургського частина дворянства закликала дочку і спадкоємицю короля Вальдемара Аттердага, королеву Данії Маргариту, вдову сина і співправителя Магнуса Ерікссона — Гокана VI, щоб звести її на престол разом з малолітнім сином Олафом[1].
У 1380 Данія і економічно залежна від неї Норвегія об'єдналися в особисту унію під владою королеви Маргарити Данської. У 1387 року син Маргарити Олаф помер, і Маргарита була оголошена «повноправною пані та законною володаркою» Швеції. У 1389 році шведський король Альбрехт був повалений об'єднаним датсько-шведським військом. У 1397 році в Кальмарському замку був підписаний договір про створення унії. Королем Данії, Швеції і Норвегії був визнаний малолітній племінник королеви Маргарити Ерік Померанський. За угодою три країни повинні були мати загального монарха, влада повинна була передаватися по прямій чоловічій лінії; в разі бездітності короля представники всіх трьох країн мали обрати нового монарха. Країни зобов'язувалися надавати одна одній допомогу в разі воєн або заколотів. Обговорювалися привілеї церкви. Підкреслювалася внутрішня самостійність королівств і шанування внутрішніх законів[1].
Під час правління Маргарити королівська влада все більше зміцнювалася, що посилювало напруженість між короною і аристократією, але лише за правління Еріка (1412—1439 роки) вона привела до відкритого повстання. Конфлікт Маргарити і Альбрехта змусив її укласти угоду з Ганзейським союзом, підтвердивши його економічне панування в Скандинавії. Ерік, навпаки, намагався покласти край залежності від Любека й Ганзи, що призвело до війни. Війни в Шлезвіг-Гольштейні, Мекленбурзі і Померанії привели до збільшення податків на населення і руйнували життєво важливий шведський експорт заліза, що призвело до повстання в Даларні під керівництвом Енгельбректа Енгельбректсона. У 1435 році він був обраний правителем, але незабаром був убитий. Боротьбу очолив Карл VIII Кнутсон, лідер шведського дворянства, який у 1438 році був обраний Ріксродом королем Швеції. Ерік був позбавлений влади (1438—1439) як король унії, і його місце зайняв його племінник Крістофер Баварський. Крістофер був бездітний, і після його смерті в 1448 році утворився вакуум влади. Швеція обрала новим королем Карла Кнутсона з наміром відродити унію під шведською короною. У наступному році Карл був обраний королем Норвегії, але новим королем Данії став Крістіан I Ольденбурзький. Наступні 70 років пройшли в постійній боротьбі між Данією і Швецією за верховенство в унії[1].
Після смерті шведського регента Стіна Стуре Старшого в 1503 році в міжусобиці втрутився Крістіан II Данський. У 1517 році, спираючись на своїх шведських прихильників, він спробував силою відновити унію. Після двох невдалих спроб (в 1517 і 1518 роках) він в 1520 році виграв битву на льоду озера Осунден, в якій був смертельно поранений його суперник Стен Стуре Молодший, і зайняв Стокгольм. Уникнувши послідуючої незабаром Стокгольмської кривавої лазні (1520) Густав Ерікссон Васа очолив нове повстання в лісах Смоланду, в результаті якого шведи знову вигнали данців в 1521 році. 6 червня 1523 року в Стренгнесі Густав Ерікссон був обраний королем Швеції, що де-факто зруйнувало унію. Остаточно дансько-шведська унія була скасована Щецинським миром 1570 року, відповідно до умов якого данський король відмовився від претензій на шведський престол, а шведський король — на решту підвладної данцям Норвегії[1].
Залишки Кальмарської унії проіснували до 1536 року, коли Данія в односторонньому порядку оголосила Норвегію своєю провінцією і виникла Дансько-норвезька унія з явним переважанням Данії. Норвегія зберегла власні закони і деякі державні інститути, але колишні норвезькі території — Ісландія, Гренландія, Фарерські острови — перейшли у володіння Данії. У 1814 році Данія була змушена передати Норвегію королю Швеції. Ці події призвели в середині XIX століття до появи руху за об'єднання країн колишньої Кальмарської унії (крім Фінляндії) в єдину монархію[1].
- В. Л. Рубель. Кальмарська унія 1397 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
- danmarks historien dk — Kalmarunionen 1397—1523 [Архівовано 20 січня 2016 у Wayback Machine.]
- ЭСБЕ — Кальмарская уния [Архівовано 21 серпня 2017 у Wayback Machine.]
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Нормативний контроль |